Релігійне відродження, що охопило наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. Україну, мало не тільки позитивні, а й негативні наслідки, до яких необхідно віднести, в першу чергу, міжконфесійне протистояння. Конфліктність в релігійній сфері й досі є одним з найбільш дестабілізуючих факторів суспільного розвитку.
Науковим вивченням окремих аспектів проблеми міжконфесійних конфліктів займалися такі автори, як О. Кудлай, В. Єленський, В. Бондаренко, П. Косуха, М. Новиченко, О. Шуба [1], але узагальнюючих праць з цього приводу створено не було.
Мета даної статті - коротко охарактеризувати міжконфесійні конфлікти в Україні та спроби їх врегулювання з боку як церков, так і держави.
Джерельну базу роботи склали матеріали Державного Комітету України у справах релігій; звернення та заяви з церковної проблематики державних діячів та інституцій; матеріали Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій; офіційні церковні документи й виступи діячів окремих конфесій; матеріали світських та релігійних засобів масової інформації.
У 90-і рр. в Україні існувало дві основні лінії міжконфесійного протистояння: 1) православно-католицька, тобто між усіма відгалуженнями українського православ'я, з одного боку, та римо- й греко-католиками - з іншого; 2) міжправославна, тобто між Українською православною церквою в єднанні з Московським Патріархатом (УПЦ МП), Українською православною церквою Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ) [2].
Різке збільшення кількості релігійних громад (так, тільки впродовж 1990 р. було зареєстровано 1677 греко-католицьких громад, практично водночас з'явилося 1100 нових парафій автокефальної церкви [3]) призвело до нестачі культових будівель і породило перші спалахи конфлікту. Дуже активно розпочався процес розмежування із структурами російського православ'я в Україні, перерозподіл сфер впливу між церквами. Підтриманий різними політичними силами, які у власних інтересах використовували протиріччя на релігійному грунті, конфлікт набув такого розмаху й гостроти, що з внутрішньоцерковної справи виріс до рівня загальнодержавної проблеми. Так, у 1995 р. протистояння існувало у майже 600 населених пунктах країни [4]. У 1997 р. в Україні налічувалося 446 поселень, де релігійну ситуацію можна було визначити як гостру, причому у 158 з них існувало відкрите протистояння між церковними громадами. 85 відсотків усіх цих поселень було охоплено конфліктом між православними і греко-католиками.
Міжправославний конфлікт призвів до утворення "гарячих точок", головним чином на Волині й Буковині: так, у Рівненській області у 1997 р. напруга існувала в п'ятнадцятьох населених пунктах у Чернівецькій області - в дванадцяти поселеннях, кількарічне протистояння існувало в ряді сіл Тернопільської області [5]. Загострення конфлікту між вірними УПЦ та УПЦ КП на початку 1998 р. відбулося у селах Сумської області; вірні УПЦ КП та УАПЦ конфліктували у поселеннях Хмельниччини тощо [6]. Створення на місцях агітаційних груп з прихильників УПЦ з метою протидії виникненню у них громад УПЦ КП, спроби УПЦ КП ініціювати рух парафіяльного кліру УПЦ знизу за створення Єдиної Помісної Православної церкви, звинувачення УПЦ в антидержавній спрямованості її діяльності [7] тощо - усе це сприяло подальшій ескалації напруги. Конфлікт набув власної інерції, нашарування непорозумінь відкладалися на багатьох рівнях суспільно-психологічного і соціокультурного прос-тору [8]. За даними соціологічних досліджень, він викликав почуття тривоги у 59,3 відсотків опитаних. 54,8 відсотка респондентів були занепокоєні тим, що міжконфесійне протистояння ускладнює роботу державних органів влади, 59,4 відсотка - міжнаціональне спілкування, 64,2 відсотка - духовне відродження, 52,1 відсотка - родинні стосунки [9].
Причини міжконфесійних протистоянь досить глибоко коренилися в національному, релігійно-догматичному та історичному контекстах, але треба визнати, що вони значною мірою були підсилені соціально-політичною й економічною ситуацією в країні. Фахівці Відділення релігієзнавства інституту філософії НАН України у 1994 р. провели опитування понад 1100 віруючих різних церков у всіх регіонах країни. За даними цього дослідження, 55,2 відсотка опитаних вважали вирішальним чинником конфліктів суперечки за право володіння культовими будівлями й майном; потім називалися загальна криза й поширення беззаконня, некомпетентні дії місцевих органів влади, втручання політичних партій і громадських організацій. Значно менше було тих, хто вбачав у підгрунті конфлікту суто релігійні чинники - так, спробам залучити на свій бік віруючих інших сповідань надавали вирішального значення тільки 22,2 відсотка опитаних [10].
Експерти з релігійних питань під час проведення у листопаді 1998 р. у Києві конференції "Релігійна свобода в Україні в контексті міжнародного правового досвіду" проранжували причини міжрелігійних конфліктів таким чином: перше - це суперечки за право володіння культовими будівлями й майном - на них вказали 88 відсотків опитаних. Друге - це втручання політичних партій і громадських організацій (60 відсотків). Третє - некомпетентність місцевих органів влади (56 відсотків). Далі йшли: загальна криза, поширення беззаконня та намагання привернути віруючих інших церков. Крім того, експерти відзначили низький загальний культурний рівень і безконтрольність дій священнослужителів. Водночас опитані підкреслили і величезну роль у виникненні та існуванні міжрелігійних конфліктів політичного протекціонізму певній конфесії з боку вищестоящих органів влади. Наявність такого протекціонізму в Україні констатували 68 відсотків респондентів. Відзначивши, що влада часто спиралася на принцип "одержавлення" домінуючої у регіоні церкви, експерти майже одностайно (76 відсотків) засудили таку практику [11].
На кінець 90-х рр. можна говорити про деяку стабілізацію міжрелігійних взаємин. У 1998 р. кількість точок протистояння зменшилася до 350 [12], але ситуація все ж залишалася дуже складною. Про це свідчать відомості, які час від часу з'являються в офіційних джерелах та засобах масової інформації. Так, сутичка між православними і греко-католиками навесні 1998 р. у с. Варичево на Закарпатті завершилася тим, що православний священик дістав тілесних ушкоджень і потрапив до лікарні [13]. Майже аналогічно розвивалися події у с. Королеві, де тілесних ушкоджень під час сутички зазнав член виконавчого органу громади УПЦ [14]. Не можуть дійти згоди віруючі Борщівського, Заліщенського, Гусятинського та Теребовлянського районів Тернопільської області [15].
Наприкінці січня - на початку лютого 1998 р. вірні Українській греко-католицькій церкві (УГКЦ) пікетували приміщення Львівської та Тернопільської держадміністрацій, вимагаючи виконання рішень про почергове користування храмами. На прес-конференції напередодні пікетування канцлер Львівської архієпархії о. Ярослав Чухній зазначив, що на теренах усіх греко-католицьких єпархій існувало 376 конфліктних ситуацій [16].
Висновки про "руйнівний і загарбницький характер унії", що зробила міжнародна конференція, яка відбулася у 1996 р. в Львівсько-Дрогобицькій єпархії УПЦ в єднанні з Московським Патріархатом саме під час святкування УГКЦ ювілею Берестейської унії також не сприяли врегулюванню конфлікту [17].
Разом з тим, все більш чітким ставало усвідомлення як церквами, так і державою необхідності порозуміння. Перші ініціативи, пов'язані з ідеєю припинення міжправославного конфлікту шляхом об'єднання трьох православних церков в єдину, були висунуті 28 червня 1993 р., коли УПЦ КП звернулась до єпископату, духовенства та мирян УПЦ МП з пропозицією зробити все можливе для скорішого об'єднання українського православ'я в єдину Помісну Українську Православну Церкву [18]. З аналогічними пропозиціями виступила й УАПЦ. Так, у доповіді єпископа Харківського і Полтавського ігоря на іі Помісному соборі (вересень 1993 р.) було підкреслено бачення саме єдиної Української Помісної Патріархальної Церкві. ігор висловився за припинення взаємної дискредитації, створення міжцерковної передсоборної комісії, слідства над канонічністю свячень і церковних рішень, за вироблення спільного статуту [19]. Але через принципові розходження в поглядах на вирішення питання досягнення автокефалії, порозуміння між православними церквами України досягнуто не було.
У контексті пошуку шляхів припинення міжрелігійних конфліктів заслуговує на увагу лист владик християнських церков Львівщини (червень 1997 р.) до своїх віруючих, з проханням вирішувати суперечки мирним шляхом. Владики також звернулися й до державних органів влади з побажанням не вдаватися до силового розв'язання конфліктів і при їх вирішенні "зважувати на наші спільно погоджені пропозиції" [20].
Важливим кроком до порозуміння стала зустріч делегацій УПЦ в єднанні з Московським Патріархатом та УГКЦ у липні 1998 р. у Відні, яка відбулася з ініціативи й сприяння католицького фонду "Про орієнте" і мислилася як обмін думками з приводу релігійної ситуації в Західній Україні. Сторони засудили насильство при розв'язанні конфліктів, а також дійшли висновків про можливість співробітництва в галузі доброчинництва, духовного оздоровлення суспільства, виховання. Зустріч у Відні - досить серйозна подія, якщо врахувати традиційне намагання Московської Патріархії "не помічати" греко-католиків й обговорювати їхню долю тільки з Апостольською столицею [21]. Але, на жаль, ця зустріч була тільки діалогом двох церков, а православно-греко-католицьке непорозуміння можна розрішити тільки залучивши й інші православні церкви України.
Перші спроби вирішити проблему на державному рівні були зроблені ще у 1990 р.: на це були спрямовані звернення Верховної Ради УРСР з питань культури й духовного відродження "До віруючих і духовенства усіх конфесій, що діють на території України" [22] та резолюція Пленуму ЦК Компартії України "Про ставлення ЦК Компартії України до релігії, церкви, віруючих, до використання міжцерковних конфліктів у політичних цілях" [23].
Спроби врегулювання або пом'якшення міжцерковного конфлікту здійснювалися і одразу після виникнення Української держави. Вже президентський марафон 1991 р. йшов під знаком примирення віруючих. В цей період було висунуто три головних пропозиції з урегулювання конфліктів. Першою і найменш життєво спроможною з'явилося Звернення комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження про негайне скликання Християнського Собору України, в якому прийняли би участь представники всіх конфесій [24]. Документ пропонував створення Координаційної Ради трьох конфесій (УПЦ, УАПЦ, УГКЦ) для підготовки собору та пошуків засобів ліквідації протиріч. Слабкість цієї ініціативи була в тому, по-перше, що політичні діячі взяли на себе функції не тільки посередників в міжцерковних стосунках, але й ініціаторів суто церковної події - собору, що не могло отримати широкої підтримки; а по-друге, за межами цього собору зосталися віруючі інших конфесій.
Друга пропозиція була пов'язана з ім'ям і.Р. Юхновського, ініціатива якого зводилася до створення постійно діючого міжцерковного органу - Ради релігій України за зразком діючих у світі національних Рад церков. У листопаді 1991 р. було проведено дві робочі зустрічі представників різних церков. Але в процесі роботи головна ідея міжцерковного миру і злагоди відійшла на задній план. Замість неї виникло бажання скасувати Раду у справах релігій при Кабінеті Міністрів і створити натомість неї Міністерство віросповідань. Але концепція Міністерства бачилася учасникам відмінно, до того ж перспектива мати міністром представника однієї з церков не влаштовувала нікого. Тому, втративши предмет обговорення, більшість релігійних організацій відійшла від роботи в цьому напрямку [25].
Найбільш продуктивною, з точки зору пошуків шляхів подолання міжцерковних спорів, виявилася ідея проведення Всеукраїнського форуму, яку висунув Л. Кравчук [26]. Форум відбувся 19-20 листопада 1991 р. в Києві. На ньому було репрезентовано шістнадцять конфесій, присутньо понад 200 священнослужителів і віруючих [27]. Форум можна охарактеризувати як перший досвід пошуків взаєморозуміння між конфліктуючими церквами при посередництві влади. Його проведення створило перспективи для взаємодій віруючих різних конфесій [28].
Позитивним прикладом порозуміння між церквами була акція перепоховання тлінних останків Йосипа Сліпого у серпні 1992 р. Біля труни поруч молилися священнослужителі УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, вірменської та ряду протестантських церков. Були присутні представники державної влади. Учасники висловили надію, що разом з останками кардинала Йосипа Сліпого в Україну повернулася ідея: "Друг друга обіймемо. Промовимо - Браття"[29].
Розуміння того, що треба негайно припинити міжконфесійні чвари для досягнення миру і злагоди в суспільстві, визрівало і на місцях. Дуже показовою в цьому плані була ініціатива тернополян, які запропонували проголосити 1996 р. роком порозуміння, злагоди та творення на благо українського народу. Колегія Державного Комітету України у справах релігій у квітні 1996 р. прийняла "Звернення до керівників релігійних центрів і об'єднань, кліру та віруючих усіх конфесій".
У жовтні 1997 р. на День міста у Золочеві (Львівщина) за ініціативою голови цього районного центру відбулося спільне екуменічне моління єпископів усіх церков, що мали віруючих на території міста: РКЦ, УАПЦ, УГКЦ, УПЦ КП. Після цього почалися періодичні (квартальні) зустрічі між деканами Церков Золочівської провінції: на нарадах були знайдені вирішення дуже багатьох конкретних душепастирських справ. Завдяки цим зустрічам міжконфесійне напруження у цьому регіоні на кінець 90-х рр. радикально зменшилося [30].
Найшла свого подальшого розвитку ідея створення представницького органу релігійних лідерів України. Наприкінці 1996 р. при підтримці Президента України предстоятелі православних церков, УГКЦ, керівники євангельських християн-баптистів, п'ятдесятників, адвентистів, Німецької лютеранської та Вірменської апостольської церков, а також юдейських та мусульманських організацій створили Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій (ВРЦ) [31]. ВРЦ була утворена як представницький міжконфесійний консультативно-дорадчий орган для об'єднання зусиль релігійних, громадських організацій та державних установ у справі реалізації соціальних і культурних проектів, розв'язання проблем, що виникали у державно-церковних відносинах тощо.
Розуміючи велику загрозу політизації міжцерковного конфлікту, у жовтні 1997 р. ВРЦ прийняла Звернення до депутатів усіх рівнів з проханням утриматися від будь-яких акцій, що можуть бути використані для втручання у внутрішньоцерковні справи та розпалювання міжрелігійної ворожнечі [32].
21 липня 1997 р. з ініціативи голов та представників конфесій в присутності Президента Л. Кучми було підписано важливий документ в галузі урегулювання міжцерковних конфліктів - Меморандум християнських конфесій України про несприйняття силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах [33]. В Меморандумі говорилося, що, усвідомлюючи складність церковно-релігійної ситуації в Україні, представники християнських конфесій проголошують своє тверде рішення не допускати використання силових дій у вирішенні та врегулюванні міжконфесійних проблем, особливо таких, що стосувалися церковного майна; вирішувати всі спірні питання виключно шляхом переговорів на основі взаємоповаги та терпимості; не звертатися до влади з метою здійснення тиску на іншу релігійну громаду чи церкву. В документі підкреслювалося, що абсолютно неприпустимі насильницькі захоплення храмів, напади на священнослужителів і вірних інших конфесій. Меморандум підписали керівники УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ, РКЦ та ряду протестантських церков України.
Ієрархи УПЦ КП та УПЦ оцінили Меморандум таким чином. Патріарх Філарет вважав, що це лише декларація, яка буде декларацією, доки буде розколоте православ'я. Думку Філарета фактично підтримав митрополит Володимир, який висловився, що "підписаний документ не несе в собі "канонічної сили", це "проява доброї волі та не більш того" [34]. Але, незважаючи на це, підписання Меморандуму про неприйняття силових дій - одна з найважливіших подій 1997 р.
Держкомрелігій розробив заходи щодо його участі в реалізації положень Меморандуму, які були затверджені спеціальною Постановою від 29 липня 1997 р. Згідно з цим на містах при облдержадміністраціях були створені узгоджувальні комісії з представників органів влади та релігійних організацій для врегулювання міжконфесійних взаємовідносин; проводилася робота щодо поширення ідей Меморандуму серед віруючих усіх конфесій. Так, 27 лютого 1998 р. з ініціативи голови Львівської облдержадміністрації було проведено зустріч голов усіх конфліктуючих на Львівщині церков, наслідком чого став документ, у якому підкреслювалося, що усі релігійні конфлікти треба вирішувати мирним шляхом. У документі говорилося про необхідність розглянути в єпархіальних управліннях питання доцільності перебування на парафіях тих священиків, які не дістали порозуміння і злагоди між віруючими, не вирішили конфлікти на майновому грунті, не виконували рішень державних органів влади і судів [35].
На виконання заходів щодо втілення ідей Меморандуму та в рамках підготовки до 2000-ліття Різдва Христова були проведені Всеукраїнський християнський форум "Плід правди сіється творцями миру" (травень 1998 р.), християнська міжконфесійна тематична зустріч "Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний" (30 вересня 1998 р.) [36], Форум християнської молоді (14-15 вересня 1999 р.), який входив до програми заходів З'їзду християнської молоді (12-19 вересня 1999 р.) [37].
Таким чином, проаналізувавши вищезгадане, можна дійти висновків, що протягом 90-х рр. і державні, і релігійні діячі розуміли загрозу, що містили у собі міжконфесійні конфлікти, й, усвідомлюючи це, докладали певних зусиль для стабілізації ситуації в релігійному житті України з надією в майбутньому ліквідувати ці конфлікти взагалі.