Створення полььских військових формувань у складі російської армії під час першої світової війни


А.Г. Папакін
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Україна

Стаття присвячена історії формування, еволюції та бойового шляху національних польських військових частин та з’єднань, що утворювались з числа поляків – військових російської армії у 1914 – 1918 рр.: Пулавського леґіону, Польської стрілецької бригади, Польської стрілецької дивізії та трьох польських корпусів, відомих у історіографії як Польське військо на Сході. Революція у Російській імперії та окупація території їх перебування Німеччиною та АвстроУгорщиною призвели до їх роззброєння та не дали їм перетворитися на армію незалежної Польщі.


Вибух Першої світової війни викликав оживлення у польському середовищі в усіх трьох імперіях, що поділили польські землі. Поляки почали вірити, що війна принесе незалежність їхньому народу. Піднесенню польського національного руху в Російській імперії сприяла, між іншим, відозва головнокомандувача російської армії, великого князя Миколая Миколайовича, який обіцяв, втім без жодної на то вказівки влади, об’єднати усі польські землі в одній державі та відродити вільну Польщу. Це викликало пожвавлення національних почуттів поляківвійськовослужбовців у російській армії. Невдовзі російське командування було змушене дати згоду на утворення польських військових частин, укомплектованих за національною ознакою.

Тема польських формувань у російській армії під час Першої світової війни 1914 – 1918 рр. є практично недослідженою. Радянська історіографія не займалася розробленням їх історії, звертаючи основну увагу на висвітлення революційних процесів у армії, яке торкнулося і польських військових [1], [2]. Історики незалежної України розглядають польські військові формування лише у контексті українізації армії або українськопольських відносин [3], [4]. У Польщі ця проблема більш досліджена: перші роботи, присвячені так званому Польському війську на Сході (до яких зараховують усі військові формування російської армії, що у 1914 – 1920 рр. перебували на території Російської імперії від Білорусі та України до Кавказу, Мурманська та Сибіру), з’явилися вже на початку 1920х рр. [58], після чого інтерес науковців до цієї теми знизився. У цей час згадки про польські з’єднання в Росії можна зустріти здебільшого у загальних роботах та працях виправдного змісту [912]. У післявоєнний період, коли польська історична наука перебувала під сильним радянським впливом, вийшло лише кілька праць, присвячених польським військовим формуванням на території колишньої Російської імперії [1315]. На сучасному етапі як у Польщі, так і в Україні бракує праць з даної проблематики.

Маніфест російського Верховного головнокомандувача спричинив хвилю антинімецьких настроїв на території поділеної Польщі. У царстві Польському, що перебувало у складі Російської імперії, почали утворюватися перші військові загони з поляків, які прагнули до боротьби з ворогом. Проте спроби Бонавентури Снарського, Леонарда Голеньовського, Антонія Пшисецького та інших організувати у серпні – листопаді 1914 р. польські національні партизанські підрозділи завершилися невдачею, оскільки зустріли опір російської військової влади. Утворені же при реґулярній армії невеличкі підрозділи, призначенням яких була переважно розвідка, не могли дорости до рівня національних польських формувань [16].

Водночас політичні обставини вимагали поставити під контроль російської влади велику кількість поляківвійськових, мобілізованих до армії. Оскільки більша частина польського населення мешкала напередодні війни на території Російської імперії, найбільшу кількість польських солдатів отримала саме російська армія. У 1914 р. з території царства Польського було мобілізовано більше 724 тис. чоловік [17], які були розподілені по різних російських арміях. Об’єднання цих солдатів у частини, організовані за національною ознакою, могло додати боєздатності російській армії. Саме з метою дістати дозвіл на утворення національних польських частин до ставки Верховного головнокомандувача вдаються представники польської національнодемократичної партії (ендеції), що симпатизувала Росії. Проте їхній проект організації польського леґіону, складеного з усіх родів зброї [10, s. 206], був відхилений російським командуванням, що побоювалося зростання польського національного руху в Російській імперії.

Більшого успіху досяг підполковник Вітольд ОстояГорчинський, який уже в кінці серпня 1914 р. дістав згоду на формування у складі ПівденноЗахідного фронту польського добровольчого підрозділу. У цей час на стороні АвстроУгорщини вже існували польські національні частини – леґіони, очолювані Юзефом Пілсудським, і російське командування було змушене дати згоду на утворення своєрідної противаги – польського «леґіону» під російським контролем. У листопаді 1914 р. головнокомандувач арміями ПівденноЗахідного фронту генерал М. Іванов затвердив умови організації польського леґіону, який за місцем формування – м. Пулави (тогочасна Нова Олександрія) – отримав у історіографії назву Пулавського леґіону. Леґіон, на чолі якого став підполковник Антоній Реут, мав складатися з піхоти, кавалерії та артилерії. Його завданням мала бути партизанськопідривна діяльність у запіллі та флангах німецької армії. Польські політики також добилися запевнення від російського командування, що леґіон не будуть уживати у військових діях проти леґіонів Пілсудського [16, s. 101103].

Врешті у січні 1915 р. було сформовано Пулавський леґіон, що складався з батальйону піхоти, ескадрону уланів, батареї артилерії, роти кулеметників та допоміжних підрозділів і налічував біля 800 чоловік [10, s. 207, 210]. Така невелика кількість військових у першій польській національній частині у складі російської армії була зумовлена кількома причинами. Попри те, що ендеція сподівалася на значний наплив добровольців з царства Польського та утворення формації, яка б нараховувала до кількох сотень тисяч солдатів, до Пулавського леґіону потрапляли передусім ті, хто уникав служби в російській армії. Хоча вступ до цієї військової частини був відкритим для усіх чоловіків польської національності старше 18 років, незважаючи на підданство, дуже мало було добровольців з числа поляків – полонених та громадян інших держав, зокрема США, що пояснюється політичними мотивами (нейтралітет США на початку війни). Російська влада чинила перешкоди вербунку поляків зпоза терeнів царства Польського (наприклад, з Галичини, Правобережної України, Білорусі та Литви), а також переведенню військовихполяків з інших частин російської армії. Нарешті, верховне командування не бажало перетворення леґіону на справжню польську національну армію, що загрожувало російському контролю над ним.

Таким чином, 16 березня 1915 р. Пулавському леґіону було наказано виступати на фронт [16, s. 113]. Проте одразу леґіон зіткнувся з неприязним ставленням російської влади та вищого командування. Леґіонові було відмовлено у вживанні польської мови в офіційному спілкуванні та кореспонденції, обмежено вплив на солдатів леґіону з боку польських політичних партій. Усі польські формування було перейменовано на 739у Новоолександрійську і 740у Люблінську дружину та 104у і 105у кінні сотні народного ополчення. 20 травня підрозділи Пулавського леґіону, що перебували у складі Гренадерського корпусу, отримали наказ атакувати супротивника на півдні від села Пакослав. Внаслідок невдалої для поляків битви з німецькими підрозділами Пулавський леґіон втратив безповоротно 53 чоловіки та 60 чоловік пораненими [5, s. 28], [16, s. 118119]. Протягом червня – липня 1915 р. леґіон брав участь у ще кількох боях, після чого, внаслідок загального відступу російської армії з території царства Польського, він відходить на Підляшшя. Тут, у бою під ст. Нурець, леґіон несе тяжкі втрати (40 чоловік загиблих та 148 поранених) і відходить до Бобруйська у Білорусі у складі лише трохи більше 100 чоловік [10, s. 214, 215].

Рештки Пулавського леґіону увійшли до 104ї стрілецької бригади. З ініціативи її командувача, ґенерала Шимановського, та з дозволу російського командування на її базі починається формування Польської стрілецької бригади. За кілька місяців було утворено чотири піхотні батальйони, дивізіон уланів та саперну роту [10, s. 216]. Бригаду було одразу поставлено під суворий контроль. На командні посади призначалися вірні царському режимові офіцери, не обов’язково польського походження, які нерідко не знали польської мови. За свідченням сучасника, вони «були більш царські, ніж того вимагала їхня кар’єра» [5, s. 44]. У березні 1916 р. бригада, що налічувала біля 4 тис. багнетів, вирушила на фронт, під Барановичі. Невдовзі вона бере участь у російському наступі влітку 1916 р. зпід Луцька. Після цього участі у боях Польська стрілецька бригада не брала.

У цей час царство Польське перебувало вже під окупацією Центральних держав. Бажаючи мобілізувати до своїх армій населення цих терeнів, що було заборонено міжнародним правом, маніфестом від 5 листопада 1916 р., монархи АвстроУгорщини та Німеччини оголосили про створення на окупованій території «незалежної» держави, під їхнім протекторатом, з власним військом із поляків. У якості верховної влади на цих землях виступала утворена у вересні 1917 р. Регентська рада, що мала завдання відшукати на роль керівника держави короля чи регента. Царська Росія мала зробити крок у відповідь у вирішенні польського питання. Росія мусила піти на подальші поступки полякам, і за наполяганням польських політиків командувач ПівденноЗахідним фронтом ґенерал Олексій Брусилов дав дозвіл на розгорнення Польської стрілецької бригади до дивізії.

З цією метою у січні 1917 р. бригаду було перенесено до Київського військового округу. Частини дивізії розміщувалися наступним чином: перший піхотний полк формувався у Києві, другий – у Борисполі, третій – у Полтаві, четвертий – у Березані. Також до складу Польської стрілецької дивізії мав увійти уланський дивізіон (перебував у Чугуєві), окрема саперна та військова поліційна рота. У Бєлгороді розмістився запасний полк дивізії. На чолі Польської стрілецької дивізії став ґенералмайор Тадеуш Билевський. У січні 1917 р. вона налічувала біля 6,5 тис. чоловік [18]. У такому неукомплектованому стані Польську стрілецьку дивізію застала Лютнева революція у Петрограді.

Після Лютневої революції та відозви Тимчасового уряду, за якою визнано право поляків на утворення власної держави, з’являється реальна можливість формування справжнього польського війська. Деморалізація, розклад російської армії та послаблення військових сил Росії дали полякам можливість добиватися від російського командування більших поступок у справі розвитку національних військових частин. Поступово зростає національна свідомість польських солдатів, що відбилося на збільшенні чисельного складу Польської стрілецької дивізії – невдовзі він перевищив заплановану кількість солдатів та офіцерів. В офіційному спілкуванні шириться польська мова, в уніформі з’являється національна символіка. Зміни, що сталися після Лютневої революції у середовищі поляківвійськових, відбила постанова з’їзду солдатів Польської стрілецької дивізії у Києві від 21 квітня 1917 р. Своєю метою польські військові проголосили утворення незалежної Польщі з усіх земель, для досягнення чого необхідно створити польську армію, що воюватиме на стороні Антанти [19, s. 1819]. Проте дивізія ще не була повністю готовою виступити зі зброєю в руках за свої інтереси. У квітні 1917 р., коли командування ПівденноЗахідного фронту надіслало запит про готовність частин дивізії відправитися на фронт, у полках відчувалася нестача обмундирування, обозів та амуніції, неукомплектованим був командний склад частин дивізії, частина солдатів була непідготовленою до бойових дій [20], [21].

Проте невдовзі, у травні 1917 р., Польська стрілецька дивізія прибуває до Проскурова, де готується до відправлення на фронт. Тут до неї долучився уланський полк полковника Мостицького, утворений з колишнього уланського дивізіону. У середині червня стрілецьку дивізію разом з уланським полком відіслано на фронт, до Східної Галичини. Тут польські військові беруть участь у військових діях, показуючи на фоні загального розкладу російської армії неабияку дисципліну та особисту мужність. Щоправда, таки один раз дійшло до відмови виконувати наказ командування зайняти окопи під Струсовом, що послужило причиною видання наказу про розформування дивізії. Однак після цього було проведено ґрунтовну чистку дивізії від збільшовичених елементів [22, s. 313]. Невдалий російський наступ з метою взяття Львова призводить до подальшої деморалізації армії. Російська армія втрачає позиції у Галичині та на інших відтинках фронту. Продовження війни вимагало перекинення на фронт нових сил, яких не було у Росії: російське командування дає навіть дозвіл на утворення жіночих військових частин [23, s. 439]. Невдовзі два полки Гренадерського корпусу були роззброєні, що сприяло австрійському наступу у районі розміщення Польської стрілецької дивізії. Всі ці обставини змусили російське командування затримати наказ про її ліквідацію. Польська дивізія займає ділянку поблизу Чорткова, звідки здійснює перехід Збруча, і 27 липня атакує ворога під Чабарівкою.

Польський уланський полк у цей час займає позиції під Станиславовим. Тут польські військові буквально рятують місто від грабунку деморалізованими російськими солдатами, чим заслуговують подяку від його населення. Проте 24 липня 1917 р. російські війська відходять зі Станиславова, а полк польських уланів отримує наказ затримати австрійське військо під селом Крехівці. Тут уланський полк вступив у бій (у ньому загинули понад 30 чоловік та понад 40 дістали поранення), після якого був змушений відступити [10, s. 230231]. Пізніше, у серпні 1917 р., військова комісія Державної ради Польського королівства домагається від німецького уряду звільнення полонених польських уланів за виявлену ними турботу про цивільне населення Станиславова [24]. Польська стрілецька дивізія також здійснює змушений відступ наприкінці липня 1917 р., після чого у середині серпня переходить до Білорусі, у район Бихова. Невдовзі під Мінськ прибуває і полк уланів, що за назвою с. Крехівці, де відбулася битва із супротивником, отримав назву Креховецького.

У цей час відбуваються важливі зміни у становищі національних польських частин у складі російської армії. По всіх частинах російської армії йде процес утворення об’єднання поляківвійськових, які прагнуть утворити власні збройні сили та зі зброєю в руках боротися за свободу своєї батьківщини. Протягом першої половини 1917 р. відбувається ряд з’їздів солдатів та офіцерів польської національності по різних фронтах. З метою порозуміння усіх військових поляків щодо цілей подальшої боротьби ухвалено скликати загальний з’їзд делегатів усіх об’єднань. Такий загальний І З’їзд об’єднань військових поляків відбувся 7 – 22 червня 1917 р. у Петрограді. На першому ж засіданні 384 делегати з усіх фронтів обрали заочним почесним головою з’їзду Юзефа Пілсудського, показавши тим самим, що усі польські військові мають одну мету – відновлення незалежної Польщі. 21 червня на з’їзді ухвалено почати формування окремих польських збройних сил для боротьби з Німеччиною та АвстроУгорщиною, підпорядкованих головному російському командуванню, а також утворити Головний польський військовий комітет (скорочено – Начполь), що мав зайнятися організацією польських частин. З цією метою з’їзд звернувся до російського командування за дозволом на утворення національних польських військових частин. Невдовзі російський Верховний головнокомандувач Лавр Корнілов виразив згоду на утворення одного польського корпусу в районі Мінськ – Бобруйськ, на чолі якого мав стати ґенераллейтенант Юзеф ДовбурМусницький [10, s. 224225], [25, s. 8486]. Польська стрілецька дивізія стала основою для цього військового з’єднання, отримавши назву 1ї дивізії стрільців 1го Польського корпусу. Підставою для інших частин корпусу мали стати полякивійськовослужбовці, що виявили б бажання бути перенесеними до національних формувань. Одночасно розмірковували над справою сформування окремого корпусу на Україні.

На період організації польського корпусу у рядах російської армії служило, за різними підрахунками, від 425 до 500 тис. поляків, мобілізація у 1917 р. додала до цієї цифри ще майже 36 тис. чоловік. До служби у війську можна було залучити також біля 100 тис. полонених з армій АвстроУгорщини та Німеччини [17], [26, s. 11], [27, s. 161]. Нарешті, придатною до мобілізації залишалася чимала кількість поляків з числа тих, що проживали в Україні, Білорусі, Росії та Литві, а також евакуйованих з царства Польського. За оцінкою ґенерала ДовбурМусницького, людського матеріалу вистачало на формування навіть десяти польських корпусів [27, s. 161].

Передбачалося утворити корпус, що складався б з трьох стрілецьких дивізій, двох бригад артилерії з належною за штатом кількістю допоміжних частин. 1у дивізію розміщено у Старому Бихові, 2у – у Зубцові біля Ржева, 3ю – в Єльні, інженерний полк – у Дібровні під Оршою, артилерію – у Вітебську. На початок грудня 1917 р. корпус налічував 8445 чоловік у піхоті, 1043 – у кінноті, а також 3660 – у артилерії та допоміжних формаціях і 5361 нефронтовий солдат [5, s. 154,174]. Проте на перешкоді утворенню боєздатної польської армії стало чимало чинників об’єктивного характеру. Добровольцями до рядів 1го Польського корпусу записувалися не лише патріоти, які прагнули відвоювати свою батьківщину, але й ті, хто ухилявся від служби на фронті, притому не обов’язково поляки. Всупереч сподіванням, полякивійськовослужбовці не дуже охоче переходили до корпусу, що пояснювалося сподіваннями на швидке закінчення війни та появу можливості повернення додому. Окрім того, російське командування окремих з’єднань і частин не бажало віддавати своїх підопічних під інше командування. Відчувалася у польському корпусі нестача фахових офіцерів, здатних обійняти командні посади, натомість був надлишок молодших офіцерів. До того ж до корпусу потрапляли більшовицькі аґітатори, що поширювали у середовищі солдатів пацифістські настрої та підбурювали їх не слухати наказів командування. Діяльність більшовиків у резервному полку 1ї стрілецької дивізії у Бєлгороді мала дуже неґативні для справи відбудови польської армії наслідки.

Уже у липні 1917 р. у резервному полку в Бєлгороді перебувало вже біля 11 тис. солдатів, більше, ніж того вимагав штат полку. Серед них було чимало таких, що симпатизували більшовикам, до того ж вплив на солдатів полку мала Бєлгородська рада солдатських і робітничих депутатів. Солдати запасного полку брали участь у політичних маніфестаціях, відмовлялися виконувати накази офіцерів, і скоро полк набув слави найбільш революціонізованої формації російської армії. У серпні 1917 р. дійшло навіть до усунення комітетом командувача полком, підполковника Вінницького; новий командувач, поручик Мечислав Яцкевич, член Польської соціалістичної партії – Лівиці, був вибраний солдатами. Революційний полковий комітет вступив у конфлікт з Начполем та командуванням 1го Польського корпусу, виступаючи проти утворення з солдатів російської армії національних з’єднань. Поступово контроль над полком обійняла Московська рада робітничих і солдатських депутатів, після чого у вересні 1917 р. найбільш неприхильні до революції офіцери були заарештовані, а полк було проголошено частиною збройних сил революції. Після жовтневого перевороту в Петрограді полк став на чітких пробільшовицьких позиціях, а у грудні 1917 р. він став називатися 1м Польським революційним полком. Урешті полк був роззброєний за наказом В. АнтоноваОвсієнка, коли його солдати відмовилися виступити проти військ УНР, побоюючись початку міжнаціонального конфлікту між українцями та поляками? [1, с. 4463], [22], [2832].

Більшовицький переворот у Петрограді суттєво змінив умови формування польського корпусу. Для військових поляків він створив проблему присяги, оскільки попереднє військове командування було позбавлене влади, а леґітимність більшовицької влади не визнавалася ніким з військових. На цьому тлі виник конфлікт ґенерала ДовбурМусницького з прапорщиком Миколою Криленком, якого більшовики оголосили верховним головнокомандувачем, що невдовзі переріс у конфлікт з більшовицькими військами. З одного боку, це дало новий поштовх у справі утворення нових національних частин. Армія поступово розкладалася, солдати самовільно розходилися по домівках, фронти опинилися під загрозою розпаду. У таких умовах враховувалася кожна боєздатна частина. З іншого боку, конфлікт командування польських національних формувань з більшовицькою владою створив для поляків проблему постачання продовольства і фінансів, необхідних для перетворення цих військових формувань на боєздатні частини.

У цей час на території колишньої імперії утворюються нові польські військові формування. У грудні 1917 р. на Румунському фронті, у районі м. Сороки над Дністром, на добровільній основі сформовано 2й Польський корпус, що за згодою командувача Румунського фронту ґенерала Щербачова перебрав озброєння 29го російського корпусу. Очолив його ґенералмайор Сильвестр Станкевич. З ініціативи Начполю у грудні 1917 р. було утворено Інспекторат польських збройних сил на Україні, якому мали бути підпорядковані частини корпусів 2го та 3го, що мав бути сформований на Україні. На чолі Інспекторату з центром у Києві став генералпор. Євгеній де ГеннінґМіхаеліс, поляк за національністю, який 3 грудня 1917 р. прибув до Києва [14, s. 138]. Зав’язки 3го Польського корпусу почали утворюватись стихійно, у вигляді партизанських загонів, складених з військовихполяків. Один з таких загонів було утворено у Києві наприкінці 1917 р.

Однак українська влада стала на перешкоді утворенню польських національних збройних формувань – поперше, не було ще сформовано власної боєздатної армії, подруге, процес виділення поляківвійськових з колишньої російської армії ПівденноЗахідного та Румунського фронтів перешкоджав українізації військових частин, що знаходилися на території УНР. Потретє, провід УНР слушно побоювався того, що польські військові формування стануть на перешкоді проведенню аграрної реформи в Україні і будуть захищати зі зброєю в руках польських поміщиків, які не схотять віддавати землю. Такі випадки дійсно мали вже місце на Поділлі, де утворився польський партизанський загін на чолі з ротмістром Яворським, який організовував карні експедиції проти українських селян [33].

Задля порозуміння новоутворених польських збройних сил з українською владою при Міністерстві польських справ УНР було утворено військовий відділ. Відділ займався також справами поляківвійськових російської армії на території УНР, інформував їх про їхнє актуальне положення, координував працю польського етапноконцентраційного пункту в Києві, діставав дозволи від українського уряду на перевезення військових частин до місць концентрації польських військ тощо [34].

Наприкінці 1917 р., згідно з дозволом М. Криленка, частини 1го Польського корпусу переміщуються до району Бобруйська. У той же час більшовики намагаються роззброїти корпус, оскільки його скупчення навколо фортеці, якою був Бобруйськ, тепер здалося їм небезпечним. Проте їм вдалося роззброїти лише окремі частини, що передислоковувалися до району концентрації, наприклад 5й і 8й стрілецькі полки, 1й дивізіон важкої артилерії тощо. Основна частина військ все ж дісталася Бобруйська, інколи пробиваючись до місця призначення з боями, і 3 лютого 1918 р. звідти було остаточно вигнано представників більшовицької влади. В умовах конфлікту з більшовицькою владою у керівництва 1го Польського корпусу з’являється проект перенесення частин корпусу на територію УНР, що перебувала у конфлікті з більшовиками [10, s. 241242]. Більшовики, однак, довідалися про ці наміри і стали перешкоджати поєднанню польських та українських військових сил у спільній боротьбі проти них. Одразу після зайняття поляками Бобруйська навколо міста починають формуватися збройні загони червоноармійців. У середині лютого у навколишніх місцевостях частини польського корпусу ведуть бої з метою очищення району від більшовицьких військ. 20 лютого частини 1го Польського корпусу займають Мінськ, проте не надовго – наступного ж дня у місті з’являються німці [5, s. 239240].

Коли армія УНР опинилася не в змозі чинити опір більшовицьким військам, що наступали на Київ, Симон Петлюра був змушений вдатися до переговорів з генералом Міхаелісом щодо участі польських підрозділів в обороні міста. Проте польські війська, що складалися з Рицарського леґіону, взводу артилерії та партизанського загону [35, s. 42], не схотіли втручатися у конфлікт з більшовиками, і 8 лютого, якраз перед зайняттям Києва більшовицькою армією, відійшли до Житомира, а пізніше, вибивши звідти більшовицькі загони, зайняли Старокостянтинів і Антоніни на Поділлі [14, s. 185186]. Проте боротьба з Червоною армією тривала недовго. Коли територію УНР було окуповано більшовиками, українська влада вдалася до підписання угоди з Центральними державами. БрестЛитовський мирний договір, підписаний 9 лютого 1918 р., передбачав мир між УНР і Центральними державами, а також окупацію України військами АвстроУгорщини та Німеччини. Невдовзі мир підписала і радянська Росія. Таким чином, утворені саме для війни з Центральними державами польські військові формування опинилися в безвихідній ситуації.

Ґенерал ДовбурМусницький вирішує почати переговори з німцями, що окупували терeни Білорусі. Одночасно Начполь (перейменований на Головну раду польських збройних сил) висилає поручика Владислава Рачкевича до Варшави, аби домогтися втручання у справи польських корпусів Регентської ради. Слід зауважити, що значення Регентської ради як вищого органу влади Польського королівства, тобто земель під окупацією Центральних держав, було перебільшене поляками – військовими колишньої російської армії, а також польською громадою у колишній Російській імперії. Вони вірили, що окупація Польщі Німеччиною та АвстроУгорщиною є тимчасовою, і вбачали у Регентській раді зав’язок майбутньої влади у незалежній державі. Проте, як покажуть подальші події, Рада не могла вплинути на долю польських формувань колишньої російської армії.

Після переговорів між командуванням 1го Польського корпусу та представниками німецьких військ останні представили 19 лютого 1918 р. план спільної окупації терeнів Білорусі, а пізніше, 26 лютого 1918 р., ґенерал ДовбурМусницький та уповноважений німецьких окупаційних військ майор фон Вульфен підписали угоду про становище 1го Польського корпусу. За корпусом було закріплено територію між Могильовом, Речицею та Слуцьком, його визнано за нейтральний, який у разі нападу зі сторони Росії мав підлягати командуванню німецької армії. Польські частини мали залишити Мінськ негайно після підписання угоди [5, s. 266277]. Після окреслення статусу корпусу внаслідок численних змін після боїв з більшовиками його було реорганізовано, і 10 березня він налічував 16,5 тис. чоловік (у тому числі 7,9 тис. фронтових солдатів та 2891 чоловік у дивізії уланів), що складало усього біля 20 % від штатного розкладу [5, s. 297].

Дещо пізніше, а саме 14 – 17 березня, у Києві відбуваються переговори між командуванням польських військ на Україні (2го та 3го корпусів), з одного боку, та представниками української Ради міністрів і командування німецьких військ, з другого [36]. Становище цих частин було значно ускладнене присутністю 2ї бригади Польського допоміжного корпусу (колишні леґіони Пілсудського) під командуванням Юзефа Галлера. У березні 1918 р. частини 2ї бригади, що 15 лютого на знак протесту проти передання Холмщини та Підляшшя УНР, побоюючись демобілізації, перейшли кордон під Раранчею, долучились до 2го корпусу. В АвстроУгорщині на них чекав польовий суд за зраду. Командування військ Центральних держав усіляко намагалося виділити цих солдатів зпосеред інших військових, тому переговори з представниками польських військ на Україні були складними та напруженими. Врешті 2 квітня 1918 р. було підписано «Умови перебування польських військ на території України» двома мовами – польською та українською [37], [38]. Угода окреслила польські збройні сили як нейтральні, такі, що мали залишитися на території УНР гістьми до виникнення можливості повернення до Польщі. Реґіоном тимчасового перебування польських військ визначено район Речиця – Гомель – Новозибків – Городня у Чернігівській губернії. Цей район був вигідний польській стороні, оскільки давав можливість об’єднання з 1м Польським корпусом.

Проте група офіцерів 2ї бригади на чолі з полковником Галлером, що боялися суду у випадку, якби корпус потрапив у австрійську сферу окупації, ще до підписання угоди вирішує вирушити якнайдалі від військ Центральних держав, що наступали. З цією метою було утворено «Головну військову раду 2го корпусу» [39], що усунула ґенерала Станкевича від командування і видала наказ переходити за Дніпро.

Однак скоро німецька політика на Україні помітно змінюється. За підтримки німецького командування 29 квітня 1918 р. в Києві відбувається переворот. Центральну раду позбавлено влади, на чолі держави став гетьман Павло Скоропадський. Після проголошення гетьманату німецьке командування переглядає свою політику щодо України і польських військ на її території. 1 травня 1918 р. представник німецьких військ майор Ярош заявив заступнику командувача польських військ на Україні ґенералу Лесневському, що українська сторона не погоджується, щоби польські війська хоча б тимчасово перебували на території Української держави. В ім’я українського уряду німецьке командування вимагало повної демобілізації. З цього приводу переговори щодо перебування на території України польських військ було поновлено у Києві. На нараді генерала Осинського, нового командувача 2 польських військ на Україні, з начальником свого штабу полковником Бартелем де Вейденталем було постановлено, що, зважаючи на неможливість вдалого збройного виступу проти німецької армії та швидкого перенесення 1го корпусу до Білорусі, єдиним виходом із ситуації буде роззброїтися самим, складаючи зброю у розпорядження Регентської ради. Тоді ж від неї було отримано лист, у якому Рада запевняла, що візьме на себе повну відповідальність за долю польських військових формувань на Україні після визнання ними її верховної влади [40]. Однак Регентська рада не могла вирішувати долю польських військових формувань на Україні, оскільки не була уповноваженою австронімецькою окупаційною владою до вирішення військових питань взагалі. 3 травня вона отримала лист від ґенерала Безелера, той звинувачував її у зриві переговорів у Києві [14, s. 328]. У листі Безелера до Регентської ради від 8 травня прямо було сказано, що безпека німецьких військ вимагає відсутності у запіллі будьяких чужорідних військових частин [41]. Тому політики з Варшави значною мірою дистанціювалися від справ польських військових формувань в Україні та Білорусі.

Одночасно з цими подіями командувач польських військових частин Одеського округу капітан Скшинський, після одержання суперечливих наказів від ґенерала ДовбурМусницького, ґенерала Осинського та австрійської військової влади, а також передбачаючи неминучість роззброєння підлеглих йому частин австрійцями, видає 20 квітня 1918 р. наказ про демобілізацію всіх польських військових формувань у районі Одеси [5, s. 409], [42]. Побоюючись їхньої долі, ґенерал Галлер та військові 2го корпусу, попри заборони та ультиматуми німецького командування, які вони неодноразово отримували, продовжували марш за Дніпро. У районі Канева корпус змушений був зупинитися, відчуваючи нестачу продовольства і амуніції. 2й Польський корпус на той час складався з двох стрілецьких дивізій, двох уланських полків, бригади легкої артилерії та дивізіону тяжкої артилерії, а також технічних та допоміжних підрозділів, нараховуючи на 1 травня 1918 р. 8302 солдати та 979 офіцерів (проте лише 2035 солдатів та 328 офіцерів у бойовому стані), 80 кулеметів, 38 польових та 6 тяжких гармат, а також 4 літаки [43]. 11 травня ці частини були оточені переважаючим чисельно німецьким військом. Проти корпусу німецька армія виставила 14 батальйонів піхоти (12 тис. чоловік), підтримуваних трьома батареями польової артилерії, по 4 гармати у кожній [5, s. 372], [6, s. 57]. Положення корпусу ускладнював той факт, що розміщення його сил мало маршовий характер і не було приготовлене до оборонних боїв, оскільки польське командування у Києві все ще добивалося згоди української влади на перехід Дніпра.

Атака німецьких військ почалася без попередження 11 травня 1918 р. о 3.30 ранку з північного та західного напрямку. У ході боїв було взято до неволі половину складу 5ї стрілецької дивізії, усі сили 2го корпусу було стягнуто в одне місце – околицю Козина, де боротьба тривала до 16.00. Зрештою польським солдатам забракло боєприпасів та харчів. Ґенерал Галлер відправив до командування 28ї німецької бригади парламентарів з метою обговорення умов капітуляції польських частин. Наступного дня, 12 травня, у селі Миронівка було підписано угоду, за якою 2й Польський корпус мав скласти зброю, а його солдати – бути інтерновані [44]. Згідно з оцінкою членів колишньої Головної ради польських збройних сил, у битві під Каневом полягло біля 500 поляків та 1500 німців. З тих, хто вцілів, коло 6,5 тис. було ув’язнено німцями, решті – вдалося втекти? [6, s. 57], [45].

Битва 2го корпусу під Каневом показала польським військовим, на що здатна німецька армія задля того, щоб не допустити існування у себе в запіллі ворожо налаштованих збройних сил. Стало також очевидним, що Регентська рада не може захистити польські формування в Україні та Білорусі від повного знищення. У цих умовах генерал ДовбурМусницький, стоячи перед альтернативою інтернування підлеглих солдатів чи бою з німцями, що обов’язково завершиться поразкою, обрав найменш принизливий шлях. 20 травня 1918 р. німецьке командування прислало вимогу роззброєння 1го Польського корпусу, на яке командувач корпусу мусив погодитися. 21 травня генерал ДовбурМусницький підписує угоду про капітуляцію [10, s. 260261]. Німці детально приготувалися до того, щоб 1й корпус не зміг чинити опору: до Могильова, Старого Бихова, Жлобина, Бобруйська та ін. місцевостей напередодні прибули німецькі частини, що разом нараховували біля трьох піхотних дивізій і кілька кавалерійських полків [10, s. 262264]. На час роззброєння частини корпусу налічували понад 23,5 тис. чоловік і 9,9 тис. коней, які мали бути віддані німцям за винагороду [5, s. 320321]. Умови демобілізації 1го Польського корпусу дозволили усім його солдатам повернутися до Польщі та зберегли кадри, що могли стати зав’язком армії незалежної Польщі.

Не довго після цих подій проіснувала Легка бригада 3го корпусу, у яку було об’єднано всі частини, що належали до 3го Польського корпусу. Командування корпусом не поспішало відійти з Поділля до визначеного за угодою від 2 квітня реґіону, оскільки корпус існував переважно за рахунок польських поміщиків, які боялися розорення своїх маєтків місцевим селянством. У середині квітня 1918 р. тут дійшло до винятково кривавих боїв. Підрозділи корпусу вступили у конфлікт з місцевим селянством, яке противилося реквізиціям та при нагоді роззброювало окремих польських солдатів. Коли 14 квітня 1918 р. командування 7го полку уланів постановило протидіяти цьому та цілком роззброїти місцеве селянство, українські селяни вирішили розпочати збройну боротьбу з польськими відділами, що перебували на постою біля сіл Немирів, Канава і Гнівань [46], [47]. У ході боїв чисельно переважаючі, але погано озброєні та не звиклі до бойових дій з реґулярною армією селяни спричинили тяжкі втрати в Польському корпусі. Внаслідок тих сутичок 18 квітня 1918 р. за посередництвом вінницького повітового коменданта та австрійських військ, що перебували у реґіоні, підписано умову про закінчення боїв між українськими селянами та «польськими легіонами» [48]. Польські частини, що потерпіли поразку, отримали право переміщення до Вінниці. За кілька днів вони, однак, отримали наказ австроугорських військ перейти до реґіону Хмільник – Пиків – Янів. 22 квітня новий командувач частин корпусу полковник Руммель погодився на ці умови без згоди командування у Києві, бо не бачив іншого виходу [22, s. 309].

Головне командування польських військ у Києві, через те що полковник Руммель підписав умову з австрійськими військами, не домовившись зі своїм командуванням, відмовило його частинам у зверхності. Легка бригада 3го корпусу згідно з умовою перейшла до визначеного їй австрійським командуванням району, будучи там фактично інтернованою. У реорганізованому корпусі перебувало на той час 2147 офіцерів та солдатів, 41 кулемет і 12 гармат [5, s. 396], [49], [50]. Уночі з 9 на 10 червня 1918 р. Легка бригада 3го корпусу була оточена численними частинами 25го Австрійського корпусу, і полковник Руммель був змушений підписати умову про демобілізацію. Солдати останнього польського військового формування колишньої російської армії повинні були залишитися на Вінниччині до того часу, коли з’явиться можливість повернення до Польщі [51]. Ситуація з солдатами 3го корпусу була кращою, ніж з 2м корпусом, оскільки серед них не було підданих АвстроУгорщини, на яких удома чекав би суд за зраду.

Польські військові формування у російській армії мали цікаву історію, борючись за незалежність Польщі спочатку на фронтах Першої світової війни на боці Росії, а невдовзі – проти більшовиків та Центральних держав у якості самостійної збройної сили. Проте вони ніколи не стали зав’язком збройних сил незалежної Польщі, оскільки перестали існувати за кілька місяців до визволення країни зпід окупації, що сталося у листопаді 1918 р. Польські військові формування російської армії, які наприкінці 1917 р. були остаточно об’єднані у три польські корпуси, були роззброєні у 1918 р., оскільки через нечисленність та слабку організаційну структуру не були здатні до опору. Існуванню цих формувань на території України та Білорусі перешкоджала ціла низка факторів. Поперше, розклад російської армії у листопаді – грудні 1917 р. не дозволив реалізувати плани організування численних військових формувань з поляківвійськовослужбовців – утворені частини лише називалися корпусами, їх укомплектування досягло лише частини запланованого штатного складу. Подруге, польські формування наштовхнулися на холодне їх сприйняття українською владою, оскільки були потенційними і пізніше стали дійсними захисниками польських поміщиків Правобережжя, які противилися аграрній реформі, та військами Центральних держав, що не могли допустити існування на окупованих ними територіях військ, утворених для боротьби з ними. Одночасно польські військові відчували неприязнь до більшовиків – головної сили, що була противником окупантів.

Солдатів польських формувань російської армії спіткала різна доля. Дехто з них повернувся додому, однак більшість з них продовжила службу в рядах інших армій. Частина солдатів 2го корпусу, взятих у полон під Каневом, була відвезена німцями до таборів, однак більшості вдалося втекти, щоб вступити до польського війська на колишній території Російської імперії. Це саме стосується і військових 3го Польського корпусу. Невдовзі після описаних подій, наприкінці 1918 – у 1919 рр., у Мурманську, Сибіру та на Кубані утворюються польські національні частини, що разом зі збройними силами Антанти ведуть боротьбу проти більшовицьких військ. Солдати цих формувань отримають змогу повернутися на батьківщину лише у 1919 – 1920 рр.

    ЛИТЕРАТУРА
  1. Голуб П.А. Польские революционные войска в России в 1917 – 1920 гг. // Вопросы истории. – 1958. – № 3. – С. 3952.
  2. Френкин М.С. Революционное движение на Румынском фронте, 1917 г. – март 1918 г. Солдаты 8й Армии Румынского фронта в борьбе за мир и власть Советов. – М., 1965.
  3. Савченко Г.П. Польські військові формування як чинник розгортання українського руху в російській армії (березень – травень 1917 р.) // Етнічна історія народів Європи. – К., 2001. – Вип. 8. – С. 8489.
  4. Матвієнко В. Україна і Польща у 1918 році: проблема формування новітніх міждержавних відносин // Україна і Польща у ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. – К.; Краків, 2002. – С. 4448.
  5. Baginski H. Wojsko Polskie na Wschodzie, 1914 – 1920. – Warszawa, 1921.
  6. Bergel R. Dzieje II Korpusu Polskiego. – Warszawa, 1921.
  7. Krotki zarys dziejow II Korpusu Wojska Polskiego na Wschodzie. – Warszawa, 1921.
  8. Kudela J. Czechoslowackie i polskie wojsko w Rosji. – Warszawa, 1921.
  9. Encyklopedia wojskowa. – Warszawa, 1931 – 1938.
  10. Lipinski W. Walka o niepodleglosc Polski, 1905 – 1918. – Warszawa, 1931.
  11. Spis polskich organizacji wojskowych przedwojennych i formacji z wojny swiatowej (1904 – 1921). – Warszawa, 1937.
  12. WaskowWyszomirski W. Na zakretach historii. Rzecz o III Korpusie Wojsk Polskich na Wschodzie. – Katowice, 1938.
  13. Grosfeld L. Polskie reakcyjne formacje wojskowe w Rosji, 1917 – 1919. – Warszawa, 1956.
  14. Wrzosek M. Polskie Korpusy wojskowe w Rosji. – Warszawa, 1969.
  15. Wrzosek M. Polskie formacje wojskowe podczas I wojny swiatowej. – Bialystok, 1977.
  16. Biernarski W. Legion Pulawski // Wojskowy Przeglad Historyczny. – 1988. – № 3. – S. 101.
  17. Udzial Polakow w armiach walczacych w czasie wojny swiatowej i wysilek zbrojny Polski Odrodzonej w wojnie 1918 – 1920 r. (колективна праця, рукопис): Centralne Archiwum Wojskowe, Warszawa (далі – CAW), dzial Wojskowe Biuro Historyczne, Wydzial formacji polskich, sygn. I. 341. 1. 501, s. 34.
  18. Відомість про стан чинів та коней у Польській стрілецькій дивізії: CAW, dzial Formacje Wschodnie, zespol Sztab I zaklady I dywizji strzelcow I Korpusu Polskiego, sygn. I. 122. 15. 61, s. 1.
  19. Jurkowski T. Polska sila zbrojna na froncie Wschodnim. – Chicago, 1918.
  20. Повідомлення командира 4го Польського стрілецького полку 18 квітня 1917 р.: CAW, Formacje Wschodnie, zespol Sztab I zaklady I dywizji strzelcow I Korpusu Polskiego, sygn. I. 122. 15. 78, s. 6.
  21. Повідомлення командира 2го Польського стрілецького полку 18 квітня 1917 р.: ibid., s. 10.
  22. Wrzosek M. Polskie rewolucyjne formacje wojskowe w Rosji w latach 1917 – 1920 // Historia wojskowosci polskiej. Wybrane zagadnienia. – Warszawa, 1972.
  23. Уткин А.И. Первая мировая война. – М.: Эксмо, 2002.
  24. Лист Л. Гурського до гр. Лерхенфельда, німецького урядового комісара: CAW, zespol Komisja Wojskowa Tymczasowej Rady Stanu, sygn. I. 160. 1. 69, brak paginacji.
  25. Rzepecki J. Rodowod wojska Drugiej Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1998.
  26. Wieczorkiewicz P. Wojsko Polskie w Rosji w okresie I Wojny Swiatowej // Над Дніпром і Віслою. Матеріали міжнародної наукової конференції «Україна і Польща у визвольних змаганнях ХІХ – початку ХХ ст.» – К., 2004. – S. 11.
  27. DowborMusnicki J. Wspomnienia. – Warszawa, 2003.
  28. Калениченко П.М. Брати по класу – брати по зброї. Участь польських інтернаціоналістів у боротьбі за владу Рад на Україні. 1917 – 1920 рр. – К.: Політвидав України, 1979. – 199 с.
  29. Kaleniczenko P. Polacy w Rewolucji Pazdziernikowej i wojnie domowej na Ukrainie 1917 – 1920. – Warszawa, 1969. – 296 s.
  30. Pawlowski I., Sobczak K. Walczyli o Polske. Polacy i oddzialy polskie w Rewolucji Pazdziernikowej i wojnie domowej w Rosji 1917 – 1921. – Warszawa, 1967. – 268 s.
  31. Idem. Z dziejow 1 Rewolucyjnego Pulku Polskiego w Rosji 24.1.1917 – 6.1.1918 r. // Wojskowy Przeglad Historyczny. – 1977. – № 3. – S. 4872.
  32. Zatorski A. Dzieje pulku Bielgorodzkiego, 1 Polskiego Pulku Rewolucyjnego w Rosji. – Warszawa, 1960. – 280 s.
  33. DzierzykrajStokalski W. Dzieje jednej partyzantki z lat 1917 – 1920. – Lwow, 1927. – 130 s.
  34. Звіт про діяльність військового відділу Міністерства польських справ УНР: CAW, dzial Wojskowe Biuro Historyczne, Wydzial formacji polskich, sygn. I. 341. 1. 434, brak paginacji.
  35. de HenningMichaelis E. Burza dziejowa. – Warszawa, 1929. – T. 3: W zamecie.
  36. Протокол переговорів між командуванням польських збройних сил в Україні та німецьким командуванням: CAW, dzial Formacji Wschodnie, zespol Naczpol, sygn. I. 122. 99. 30, s. 47.
  37. Umowa o przebywaniu wojsk polskich na Ukrainie: ibid, s. 2426.
  38. Умови перебування польських військ на території України: CAW, ibid., zespol II Koprus, sygn. I. 122. 71. 1, brak paginacji.
  39. Постанова виконавчого комітету військових поляків Румунського фронту від 14 (1) березня 1918 р.: CAW, ibid., zespol Naczpol, sygn. I. 122. 99. 30, s. 1.
  40. Рапорт А. Піотровського до Регентської ради від 3 травня 1918 р.: CAW, ibid., Naczpol, sygn. I. 122. 99. 29, s. 2728.
  41. Przeglad Polski, № 63, 25 травня 1918 r.: CAW, ibid., II Korpus Polski, sygn. I. 122. 71. 1, brak paginacji.
  42. Наказ № 29 польським частинам одеського округу: CAW, ibid., sygn. I. 122. 72. 3, s. 9799.
  43. Рапорт № 1 від 1 травня 1918 р.: CAW, ibid., sygn. I. 122. 71. 3, brak paginacji.
  44. Угода між 28ю німецькою бригадою та 2им Польським корпусом: CAW, ibid.
  45. Wrzosek M. Polskie formacje wojskowe na Ukrainie w 1918 r. Cz. IV // Zeszyty Naukowe Filii UW w Bialymstoku. – Zeszyt 44. Humanistyka. – T. VIII. Dzial H – Prace Historyczne. – 1991. – s. 168.
  46. Свідчення солдатів 3го корпусу про бої під Немировом: CAW, ibid.
  47. Lekka Brygada III Korpusu, sygn. I. 122. 72. 1, s. 4977.
  48. Умова (російською мовою): ibid., s. 188.
  49. Чисельний стан частин Легкої бригади ІІІ корпусу від 5 червня 1918 р.: CAW, ibid.
  50. Lekka Brygada III Korpusu, sygn. I. 122. 72. 1, s. 103.
  51. Умова про роззброєння та демобілізацію Легкої бригади 3го корпусу від 10 червня 1918 р.: CAW, ibid., s. 104106.

Статья посвящена истории формирования, эволюции и боевого пути национальных польских военных частей и соединений, которые создавались из числа поляков – военных российской армии в 1914 – 1918 гг.: Пулавского легиона, Польской стрелецкой бригады, Польской стрелецкой дивизии и трех польских корпусов, известных в историографии как Польское войско на Востоке. Революция в Российской империи и оккупация территории их пребывания Германией и АвстроВенгрией привели к их разоружению и не дали им стать армией независимой Польши.

The article discusses the question of formation, evolution and history of Polish military troops organized by Polish soldiers of Russian army during World War I – the Pulawski Legion, the Polish Rifle Brigade, the Polish Rifle Division, and three Polish Corps. In Polish historiography they are known as the Polish Army in the East. The Russian revolution of 1917 and the occupation of place of their location by Germany and AustroHungary lead to their disarmament of these formations and avoided them to become the army of independent Poland.