У статті проаналізоване становлення кооперативних видавництв та основні напрямки їхньої роботи, по-казані їх роль і місце у духовному житті суспільства.
Вивчення історичного досвіду формування та розвитку коопе-ративних видавництв в УСРР 20-х рр. XX ст. має науково-теоретичне і практичне зна-чення, сприяє пошуку оптимальних форм взаємодії державних і громадсько-політичних організацій у галузі видавничої справи. В архівах збереглися документи і матеріали, що висвітлюють діяльність кооперативних видавництв, хоча в історіографії ця проблема не знайшла належного відображення. Деяких аспектів видавничої системи в УСРР торка-лися Р. Маш-талір [1], О. Молодчиков [2], Н. Нечаєв [3]. Сучасна українська історична наука згадує про розвиток кооперативних видавництв побічно. Про них йдеться у мо-нографічних працях П. Голубенка [4], Г. Касьянова [5], В. Даниленка та Г. Касьянова [6], але в контексті посилення впливу радянської цензури у видавничій галузі 20-х рр. Враховуючи актуальність та відсутність комплексних історичних досліджень з даної проблеми, автор прагнув проаналізувати становлення кооператив-них видавництв та основні напрямки їхньої роботи, показати їх роль і місце у духовно-му житті суспільства.
Кооперативні видавництва почали виникати одразу після про-голошення непу 1921 р. Відродження організаційної системи кооперації в УСРР спону-кало деяких видавців до застосування подібного типу товариств та об’єднань у царині видавничо-поліграфічної галузі. Наприклад, створення кооперативного видавництва «Пролетарій», яке розпочало свою діяльність 1 жовтня 1922 р., було ініційоване Харківським губкомом КП(б)У [7], а основним його пайовиком був ВУЦВК, тобто його становлення відбувалося під наглядом партійно-державних структур. 15 жовтня 1923 р. Головний кооперативний комітет при РНК УСРР зареєстрував його статут. Подібна си-туація сталася з кооперативним видавництвом «Молодий робітник», що також не могло спочатку зареєструватись як кооперативна організація, але за вказівкою секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя, який запевнив Головкооперком у необхідності подібного роду ор-ганізацій, видавництво було внесено до державного реєстру кооперативних установ [8].
Серед кооперативних видавництв, які виникли на початку 20-х рр., загальних принципів кооперації дотримувалась «Книгоспілка». Історія цього видавництва досить цікава. З’явилося воно у вересні 1920 р. на підставі Постанови Кооперативного комітету України «Про об’єднання кооперативно-видавничої справи в республіці», але як видавнича секція при Вукоопспілці. Вона стала Всеукраїнським кооперативним об’єднанням, а в жовтні 1920 р. радянський уряд припинив діяльність всіх кооперативних союзів, у тому числі і «Книгоспілки». Її відродження припадає на 23 листопада 1922 р., коли упорядниками «Книгоспілки» виступили: Всеукраїнська міжкооперативна рада «Вукорада», Всеукраїнська кооперативна спілка «Вукоопспілка», Всеукраїнська сільськогосподарська спілка «Сільський господар», Всеукраїнська кустарно-промислова спілка «Укркустпромспілка» та інші – «Уцерабкоп», «Українбанк», «Коопстрах» [9]. Члени правління цього видавництва надіслали листа до Головкооперкому з проханням затвердити статут видавництва та внести його до реєстру кооперативних організацій. А вже 30 листопада 1922 р. «Книгоспілка» постала як кооперативна організація [10].
Основною проблемою для кооперативних видавництв було отримання ліцензії. Право на їх одержання мали лише поважні кооперативні видавництва, або організації, які дотримувалися усіх правил кооперативної форми ведення господарства. Таке право мали «Вукорада», пізніше кооперативне видавництво «Книгоспілка», «Кустар-спілка». Від цього юридичного документа залежало майбутнє видавництва, адже ліцензія давала дозвіл на реєстрацію статуту та самого видавництва як кооперативної організації. Так, кооперативне видавниче товариство «Унзер Бух» фактично розпочало свою діяльність 27 грудня 1922 р., а 2 січня 1923 р. воно надіслало до реєстраційної комісії Головкооперкому заяву з проханням внести видавниче товариство до реєстру кооперативних товариств і видати відповідне посвідчення. 6 лютого до Головкооперкому надійшов лист від «Вукоради», у якому зазначалося: «Видавниче товариство “Унзер Бух” по своїй суті не є кооперативною організацією, так як його ціллю не було безпосереднє обслуговування своїх членів», і до цього було додано, що «видавничі товариства не можуть бути визнані як кооперативні організації згідно з рішенням Головкооперкому від 25 листопада 1922 року, тому статут видавництва не підлягає реєстрації у загальнокооперативному порядку і повинен бути наданий до затвердження Центральним управлінням у справах друку при Головполітосвіті Наркомосу» [11]. Відтак видавництво «Унзер Бух» могло існувати лише як державне або змінити статут згідно з вимогами кооперації.
28 серпня 1925 р. до Харківського Губкооперкому надійшов лист від членів правління Харківської спілки кустарів промисловців «Кустар-спілка» у якому протестували проти реєстрації кооперативного видавництва «Благо», зазначаючи, що статут видавництва не відповідає стандарту, адже головною метою його є не видавнича справа, а звичайна торгівля. Уповноважений представник видавництва «Благо» А.П. Сафронов звернувся до Головкооперкому з пояснювальною запискою, у якій наголошував: «Кооперативне видавниче товариство «Благо» є не що інше, як первинний кооператив з яскраво вираженими його ознаками. Згідно поставлених цілей та завдань видавництво наближається до споживчої кооперації, якщо у споживчої кооперації основне завдання – споживання, а потім виробництво, то у книжково-видавничій спочатку – виробництво, а потім споживання, але обидва види кооперації слугують потребам людини. Мотиви, які змусили до організації видавничого кооперативу, – нестача необхідної суспільству літератури, постійні заклики преси до прояву самодіяльності у побудові кооперації знизу» [12]. 9 жовтня 1925 р. видавництво «Книгоспілка» надіслало свій відгук з приводу новоствореного кооперативного видавничого товариства «Благо», у якому зазначалося: «Приймаючи до уваги що: видавництво “Благо” згідно свого статуту не ставить перед собою будь-яких конкретних завдань, а обмежується якоюсь незрозумілою метою і не ставить перед собою завдання видавати власну літературу, що не є характерним для видавничого товариства, а також видавництво своєю діяльністю не кооперує ні споживача, ні авторів і по суті є лише товариством по збуту видавничої продукції, а тому не відповідає умовам кооперативних організацій. Товариство не кооперує маси, а прагне до комерційної діяльності. Правління “Книгоспілки” заперечує реєстрацію кооперативного видавничого товариства “Благо”» [13]. 25 жовтня Головкооперком прийняв наступне рішення: згідно з висновками «Книгоспілки», «Кустар-спілки» та постанови Головкооперкому видавництво «Благо» не було визнане кооперативним і в реєстрації йому було відмовлено.
Подібна ситуація склалася з кооперативним видавничим товариством «Каменяр», яке діяло в Одесі. До реєстрації статутного документа видавництва «Каменяр» був причетний відомий український кооператор М.В. Левитський, який не залишався осторонь кооперативного руху 20-х рр. і всіляко намагався допомагати різним кооперативним підприємствам. Так, 3 квітня 1926 р. Микола Васильович написав листа до Головкооперкому з проханням допомогти кооперативно-видавничому товариству «Каменяр». 9 квітня Головкооперком повідомив видавництво «Каменяр», що справа про розгляд реєстрації статуту та самого видавництва буде розглядатися вже найближчим часом після висновків «Книгоспілки» [14]. Але доля, мабуть, відвернулася від видавництва «Каменяр»: 13 квітня 1926 р. надійшло повідомлення до Головкооперкому від «Книгоспілки», у якому було наступне: «Повертаючи статут видавництва “Каменяр”, повідомляємо, що “Книгоспілка” взагалі категорично проти реєстрації даного видавництва як кооперативного, адже участь фізичних членів в роботі товариства обмежується виключно виплатою паю, участь юридичних членів, зокрема кооперативів, недоцільна і можливо навіть шкідлива, оскільки всі галузі кооперації організаційно та економічно обслуговуються “Книгоспілкою”. Вузькість обсягу роботи “Каменяра” та обмеженість обороту основного капіталу при сучасній кон’юнктурі паперового ринку можуть бути причиною того, що під маркою кооперативу можуть проводитись торгові операції різними приватними особами, в результаті робота видавництва обмежується перепродажем паперового краму. Параграф восьмий статуту суперечить конституції, де зазначено, що членами товариства можуть бути громадяни, які не позбавлені виборчих прав та мають вік не менше 18 років, члени товариства, які не досягли 21 року, не можуть бути обраними до ради, правління та ревізійної комісії» [15].
Могло бути так, що вже зареєстроване видавництво, проіснувавши як кооперативне декілька років, піддавалося гострій критиці з приводу недотримання правил ведення кооперативного способу господарювання. Така ситуація склалася навколо кооперативного видавництва «Український робітник», яке було ство-рене в результаті злиття двох видавництв – кооперативного видавництва «Робітник Донбасу» та профспілкового видавництва «Укрпрофвидав». Статут новоствореного ви-давництва був зареєстрований у Головкооперкомі РНК УСРР 4 липня 1925 року [16]. Фундаторами кооперативного видавництва «Український робітник» були: Всеук-раїнська рада профспілок, Всеукраїнський комітет союзу гірників СРСР, Всеук-раїнський кооперативний банк (Українбанк), Всеукраїнське центральне правління робітників поліграфічного виробництва [17]. 7 червня 1929 р. до Головного коопера-тивного комітету надійшов лист з приводу змін та доповнень до статуту кооперативно-го видавництва «Український робітник» від «Книгоспілки». У листі зазначалося, що члени правління «Книгоспілки» вважають реєстрацію видавництва «Український робітник» помилковою, відтак необхідно взагалі зняти його з реєстру кооперативних організацій. Своє рішення аргументували вони тим, що існування видавництва «Ук-раїнський робітник» з кооперативною ознакою мало рацію 1925 – 1928 рр., коли у Дон-басі та в інших промислових центрах книготорговельну мережу мав лише «Український робітник, а станом на 1929 рік свої позиції у Донбасі видавництво втра-тило. Деякі робітничі кооперативи, які проводили книготоргівлю, були пайовиками ви-давництва і вели боротьбу з ним за місцевий книжковий ринок. Профспілкові бібліотеки, згідно з дослідженнями членів правління «Книгоспілки», змушені були одержувати літературу виключно через колектори видавництва «Український робітник», монополія якого поширювалася не лише на великі промислові центри, а й на незначні села. Представники «Книгоспілки» вважали, що кооперативне видавництво «Український робітник» своїми діями заважало роботі робітничої кооперації, тому його слід було вилучити з реєстру кооперативних організацій і внести до категорії профспілкових видавничих об’єднань [18].
Цікавий той факт, що серія заборон на створення кооперативних видавництв, особливо з боку «Книгоспілки», припадає на другу половину 20-х рр., що пояснюється небажанням мати серед нових кооперативних видавництв конкурентів, тому вона забороняла їх реєстрацію. Попри всі негаразди, що впливали на процес становлення видавничої кооперації, кількість кооперативних видавництв постійно зростала. 28 червня 1926 р. на Міжнародному бібліологічному з’їзді у Парижі понад 90 українських видавництв представили свою продукцію, серед них: 19 з УСРР, 30 українських видавництв знаходилися на території Чехословаччини, 10 – у Відні, 34 – на західноукраїнських землях. З усієї кількості видавництв понад 50 % були кооперативними [19].
Кооперативні видавництва мали своїх особливих споживачів. Так, «Книгоспілка» орієнтувала свою роботу на село і видавала необхідну друковану продукцію, кооперативне видавництво «Студент революції» – на молодь, «Пролетарій» – на інтелігенцію, «Український робітник» – на робітників Донбасу. Упродовж 20-х рр. діяли на Україні і суто літературні видавничі кооперативи: «Гарт», який був внесений Головкооперкомом до реєстру кооперативних товариств 2 квітня 1923 р. Його фундато-рами були відомі українські діячі: письменник М. Хвильовий, автор багатьох праць на кооперативну тематику А. Целаріус, редактор газети «Вісті ВУЦВК» В. Блакитний [20]. До подібного типу видавництв належали «Спілка авторів», «Плужанин». Особливістю видавничого кооперативу «Наука», яке було засноване у лютому 1928 р., було те, що во-но відносилось до видавництва інвалідів, друкуючи російською, українською та іншими мовами плакати, учбові посібники з питань медицини, біології, історії української літератури, педагогіки та роботи з вивчення психотехніки інвалідів з точки зору впро-вадження їхньої праці для суспільно корисних процесів [21]. З приводу інвалідної коопе-рації діяло особливе законодавство, що надавало державні пільги та допомогу, передбачені постановою ВУЦКу «Про полегшення податкового обкладення інвалідної кооперації», а також тези ВУКС «Про будівництво інвалідної кооперації», які були ви-дані у серпні 1923 р. [22].
Початок активного створення кооперативних видавництв в УСРР припадає на кінець 1922 р. Саме тоді з’явилися «Книгоспілка», «Пролетарій», продовжували діяти «Рух», «Друкар», «Слово». А вже станом на 3 липня 1923 р., згідно з данними Центрального управління у справах друку, кількість кооперативних видав-ництв сягала 9 [23], яка залишалася майже незмінною до кінця 20-х рр.
Основною функцією кооперативних видавництв було друк та збут друкованої продукції, хоч деякі розповсюджували і канцелярські товари. Ряд кооперативних видавництв мали чітку спеціалізацію видавничої справи. Так, харківське кооперативне видавництво «Студент революції» спеціалізувалося на видавничій продукції, що орієнтувалась виключно на молодь, а видавництво «Український робітник» розповсюджувало переважно робітничо-професійну літературу. Кооператив «Пролетарій» на початковому етапі своєї діяльності в основному спеціалізувався на науково-популярній літературі і був фактично партійним видавництвом. У серпні 1923 р. це видавництво почало видавати літературу для сільського господарства, а вже у видавничому плані на 1927 – 1928 рр. виокремлює серію: підручників з радянського виховання, наклад яких становив 162 примірники та 2345 тис. відбитків; художньої літератури, 179 примірників з кількістю відбитків 2253 тис.; дитячої літератури; марксистсько-ленінської; історії КП(б)У, накладом 220 примірників та кількістю відбитків 440 тис. Особливо цікавою для історика була серія «Історична книга», яка мала рубрики: «Бібліотечка з історії України», де друкувалися книги: «Кріпосне право в Україні», «Гайдамаччина», «Кирило-Мефодієвске товариство», «Драгоманівщина», «Книги для читання з історії Росії», «Історія XIX сторіччя до епохи промислового перевороту», «Кінець XIX ст. – Революція 1905 року», «Епоха реакції – Керенщина», «Жовтнева революція та епоха воєнного комунізму», «Книга для читання з історії Західної Європи у Новий і Новітній час». Загалом наклад з історичної літератури згідно з планом становив 90 примірників і 1027 тис. відбитків [24]. Видавництво «Книгоспілка» мало видавничі серії: «Червоне письменство», де друкувалися твори відомих українських письменників, серед них М. Хвильовий, А. Сенченко, П. Панч, О. Копиленко та ін. [25]. Згідно зі звітом за 1925 – 1926 рр. уся література видавництва «Український робітник» розподілялась за серіями: професійна – було видано 27 назв, белетристика – 27, підручники – 11, різна – 33 [26].
Кооперативні видавництва видавали і періодичні видання. Так, видавництво «Робітник Донбасу» на початку 1925 р. мало у своєму активі щоденну газету «Кочегарка», наклад якої становив 30000 примірників; газету для молоді «Молодий Шахтар», яка виходила два рази на тиждень накладом у 12000 примірників; газету для селян «Донецьке село». Окрім газет, кооператив видавав ще літературно-художній журнал «Забой», науково-популярний журнал «Знання», журнал для сільського господарства «Донецкий пахарь» [27]. Видавництво «Пролетарій» також мало періодичні видання: робітничу газету «Пролетар», накладом 68500 примірників у 1928 р.; «Робітничий журнал», наклад якого дорівнював тиражу газети «Пролетар», котрий виходив два рази на тиждень і слугував безкоштовним додатком до цієї газети; журнал «Червоний перець», який почав видаватися з січня 1927 р. і мав 27150 примірників; журнал «Фото для всіх» (2000 примірників), щомісячний дитячий журнал «Жовтеня» (видавався з першого січня 1928 року і мав 15800 примірників); журнал «Техніка масам» (був організований ВРНГ УСРР і почав діяти з квітня 1929 р.) [28]; журнали «Освіта на Харківщині», «Студент революції», «Червона преса», «Известия ЦК КП(б)У», «Комсомолець», «Агітація та пропаганда». У цілому видавати періодичні видання було не вигідно для кооперативних видавництв, адже ця справа поглинала майже увесь прибуток видавничого відділу. Так, виробнича собівартість продукції видавництва «Український робітник» за 1925 – 1926 рр. становила 388 тисяч карбованців, де на періодику припадало 127,4 тис. крб, а неперіодику – 260,6 тис. крб. Собівартість відтиску періодики обходилась на 100 % дорожче, ніж собівартість відтиску неперіодичної літератури, що пояснює невеликий наклад періодики.
Досліджуючи друковану продукцію кооперативних видавництв, ми визначили, якою мовою переважно вона друкувалась. Так, «Український робітник» у 1926 р. видав: професійної літератури українською мовою 37,1 %, російською 59,3 %, єврейською 3,6 %; белетристики – українською 44,4 %, російською 55,6 %; підручники друкувались в основному російською мовою; серія «різна література» (соціально-економічна, політична та ін.) – українською мовою вийшло 15 %, а російською 85 % [29]. Станом на 1928 р. кооперативне видавництво «Пролетарій» видавало українською мовою понад 40 % літератури. У 1924 р. «Книгоспілка», маючи попит підручників на селі, видала їх цілу низку, починаючи для шкіл першого ступеня та закінчуючи підручниками, які необхідні для семирічок, всі вони були видані українською мовою [30].
На початку 20-х рр. до кооперативних видавництв, які повністю видавали україномовну продукцію, відносились: «Рух», «Друкар», «Слово». Вони почали свою видавничу діяльність ще до революції, а їхніми організаторами були українські есери, які і продовжили працювати протягом непу. 3 липня 1923 р. на засіданні Колегії Наркомосу було прийняте рішення про обмеження роботи цих видавництв з поступовою їх «самоліквідацією» [31].
Для корекції та виправлення помилок у творах, що надходили від авторів, при кожному видавництві діяв редакційний відділ, або його ще називали редакційна рада. Кожен твір повинен був отримати дозвіл на друк від редакційної ради. У 1928 році штат редакційного відділу кооперативного видавництва «Пролетарій» складався з двох російських та двох українських редакцій, які мали і відповідних коректорів. Всі оригінали творів прочитувались редакторами, а коректори самостійно не правили без санкції редакторів. Робота коректорам роздавалася звечора, а за місяць коректори вичитували 304 друкованих аркуші.
Свою кооперативну діяльність видавництва розпочинали з установчого капіталу. Формувався він переважно із коштів членів кооперативу та спонсорів. Так, на початку своєї діяльності основний фонд «Книгоспілки» 281182 крб [32], а «Пролетарій» розпочав видавничу роботу з 37 мільярдів крб («совзнаків» 1922 р.) [33]. Основний фонд розподілявся за групами згідно з їх призначенням: пайовий капітал формувався із пайових внесків членів кооперативу, запасний – створювався із щорічних відрахувань від приватних прибутків видавництва і призначався на покриття збитків, спеціальний – складався з прибутку спеціальних нарахувань на товари і призначався на окремі господарчі потреби видавництва (культурно-просвітницька робота).
Доходи кооперативних видавництв не обмежувалися лише реалізацією друкованої продукції та канцтоварів, майже всі вони приймали участь у діяльності ряду інших юридичних осіб. Так, у 1927 – 1928 рр. кооператив «Український робітник» оперував цінними паперами на загальну суму 633 крб 50 коп., в основному це були облігації з державних позик, а також володів паями та акціями ряду організацій на загальну суму 39940 крб 68 коп. Кошти були вкладені до: Українбанку – 28 тис. крб, Промбанку – 5 тис. крб, Міськбанку – 4 тис. крб, Зовнішторгбанку – 1710 крб, Укрсельбанку – 210 крб, Коопстраху – 1640 крб, Контрагентства друку – 250 крб, та ін. [34].
Коштів, що надходили з реалізованої продукції, для нормальної роботи кооперативних видавництв катастрофічно не вистачало, тому вони змушені були брати кредит у банках. У 1924 р. усіма кредитами, що виділялися з державного бюджету на допомогу видавничій галузі, займався спеціальний державний орган – Центральне бюро радянсько-партійних та суспільно-кооперативних видавництв. Суть його і полягала в тому, щоб об’єднати діючі видавництва, окрім приватних, та координувати їхню роботу в необхідному для державної влади руслі. Політика Бюро була простою: якщо кооперативне видавництво не бажало вступати в нього і діяти згідно з поставленими правилами, то воно позбавлялося кредитів [35]. Так, лише за липень 1924 р. через Держбанк кооперативні видавництва отримали кредити: «Молодий робітник» у розмірі 5 тис. крб, «Пролетарій» – 15 тис. крб, «Робітник Донбасу» – 5 тис. крб; через Промбанк: «Пролетарій» – 15 тис. крб, «Робітник Донбасу» – 5 тис. крб. Але в порівнянні з цими сумами державним видавництвам відводилася левова частка. Наприклад Бюро виділило кредит для ДВУ – 100 тис. крб, Держвидава – 265 тис. крб, видавництва «Работник просвещения» – 52 тис. крб, «Красная новь» – 235 тис. крб [36]. Дані показники говорять про те, кому дійсно надавалась перевага з боку держави і хто займав привілейоване становище у видавничій галузі.
Створення Центрального бюро радянсько-партійних та суспільно-кооперативних видавництв здійснювало процес одержавлення видавничої галузі, який завершився створенням 21 серпня 1930 р. Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ), яке і об’єднало всі діючі видавництва навколо себе, в тому числі і кооперативні.
Таким чином, виходячи з вищезазначеного, ми можемо констатувати, що становлення та розвиток кооперативних видавництв у 20-х рр. проходив разом із загальноісторичними процесами, що супроводжували суспільство, тому більшість з них зазнала жорсткості державного контролю. Попри всі негаразди, які створювали державні органи влади, кооперативні видавництва виконували свою видавничу функцію, забезпечуючи друкованою продукцією усі прошарки населення України.
В статье проанализировано становление кооперативных издательств и основные направления их работы, показаны их роль и место в духовной жизни общества.