У статті досліджується проблема формування етноконфесійного простору Донецької області у період з почат-ку ХVІ ст. до радянських часів, тобто у період, коли відбувалося спочатку стихійне, а потім планомірне масо-ве заселення донецького реґіону представниками різних етносів, носіїв різноманітних релігійних традицій. Певна увага у статті приділяється аналізу теоретичних аспектів співвідношення релігійного та етнічного.
Релігійне та етнічне є органічно взаємопов’язаним. Ступінь цього взаємозв’язку, безумовно, має мінливий характер й залежить від конкретних іс-торичних умов. Релігія, виконуючи свою етноконсолідуючу функцію [1, с. 48], створює та забезпечує певні інтеґруючі цінності у межах етносу або етнічної групи (іноді висту-паючи майже єдиним фактором збереження національної ідентичності). Віровчення, а ще більше – культова практика, охоплюючи усі сфери життя народу, реґламентує наці-ональну поведінку і сприяє збереженню певних етнічних стереотипів (наприклад, соці-ально-психологічні стереотипи – «ми» як представники певної етноконфесійної спільноти та «вони» – всі, хто не належить до неї). Разом з тим релігія може виконувати й протилежну – етнодиференціюючу – функцію, наслідком чого є виникнення, напри-клад, певних субетносів у складі того чи іншого етносу (кряшенів серед татар, старові-рів серед росіян тощо).
Водночас можна стверджувати, що й етнічний фактор силь-но впливає на релігійну сферу: коли певні компоненти культового комплексу (обряди, ритуал), стають складовими духовної культури етносу, вбирають у себе певні націона-льні риси, набувають характеру національних явищ, тобто «етнізуються» (так, ми мо-жемо говорити про особливості православ’я маріупольських греків).
Якщо ж враховувати й наявність чинника міжнаціональних та міжконфесійних впливів, то можна отримати ще більш цікавий з наукової точки зору приклад взаємного переплетення релігійного та етнічного, який і потребує свого дослі-дження. Перший крок у цьому напрямку передбачено зробити у запропонованому ма-теріалі.
Донецький реґіон історично склався як поліетнічний та по-ліконфесійний. На початку ХХІ століття тільки у Донецькій області мешкали представни-ки 120 різних народів та 49 релігійно-конфесійних напрямків [2, с. 1], які й створювали певний етноконфесійний простір реґіону.
Під етноконфесійним простором [1, с. 481] розуміється націона-льно-територіальна характеристика реґіону, що пов’язана з релігійною орієнтацією вірую-чих, й включає етноконфесійні особливості як корінної нації, так і етнічних меншин. Етноконфесійний простір Донбасу складався протягом століть і є результатом дії цілого ря-ду об’єктивних та суб’єктивних чинників у сферах: політики (згадаємо, що донецький степ у різні часи контролювався різними державними утвореннями, мав різний адміністративно-територіальний устрій, підлеглість тощо), економіки (згадаємо, що масове планомірне засе-лення реґіону починається у другій половині XVIII століття саме з економічних потреб – необхідності створення нової паливно-металургійної бази Російської імперії через засвоєн-ня Донецького кам’яновугільного басейну та необхідності розширення аграрного фонду імперії за рахунок колонізації родючих причорноморських та приазовських степів), духов-ної культури (саме тут перехрещувалися різноманітні культури), а також внутрішнього роз-витку різних етносів та конфесій, наявних на цих територіях, та взаємовпливу етнічних та релігійних факторів.
Проблеми заселення, формування національного складу, істори-чного розвитку певних народів Донбасу досліджувалися у працях таких дослідників, як В. Пірко, П. Лаврів, Ю. Іванова, Л. Чижикова, В. Подов, В. Курило, Н. Пашина, І. Кононов, С. Калоеров, М. Альтер, А. Гедьо, О. Дингес тощо. Етнологічні аспекти розвитку населення реґіону досліджували такі науковці, як О. Пенькова, Ю. Іванова, О. Ксенофонтова-Петренко. Релігійні складові історії Донбасу досліджувалися у статтях В. Никольського, О. Задніпровського, Н. Бєлікової, О. Назаркіної, Г. Костенка, Л. Моісеєнко. Певні відомості стосовно історико-етнічного розвитку Донецького реґіону містяться у ряді загальних робіт В. Наулка, С. Плетньової, Н. Терентьєвої, І. Кулінича, В. Євтюха, Б. Чирка тощо.
Отже, навіть на основі далеко не повного переліку можна зроби-ти висновок, що дослідниками здійснена величезна робота у цьому напрямку. Разом з цим необхідно відмітити, що практично усі роботи вищезгаданих авторів мають чітку історичну або загальноетнографічну спрямованість. Праць, які були б присвячені проблемі формуван-ня сучасної етноконфесійної палітри Донбасу, немає. Цим і обумовлена актуальність даної статті.
Таким чином, мета роботи – дослідити процес формування етно-конфесійного простору Донецької області, спираючись на історичні, етнографічні та релігіє-знавчі дані. Враховуючи обмежені рамки статті, передбачається дослідження періоду з початку ХVІ ст. (коли починається етап стихійної колонізації реґіону вихідцями з українсь-ких та московських земель, який поступово змінюється етапом планомірного, масового засе-лення) й до радянських часів.
Як відомо, в середині ХVІ ст. на нижньому Подніпров’ї козаки заснували Запорозьку Січ, яка згодом перетворилася у центр великого краю – Запоріжжя, складової частини української етнічної території. Зростаючи кількісно, козаки постійно освоювали нові простори передстепової та степової України. Цей процес розпочався ще на початку ХVІ ст., однак особливо активно відбувався у першій половині ХVІІ ст. У межах краю виникали спочатку пікети, а потім козацькі зимовники та хуторки. Козацькі промис-ловці-уходники проникали все далі на південь.
Наприкінці XV – на початку XVI ст. рубежів Сіверського Донця досягає, розширюючи свої межі на південний захід, й Московська держава. У XVI – XVII ст. у російській документації лівий бік Донця називається «московським», а правий – «кримсь-ким» [3, c. 4]. З цього часу відбувається так звана державна колонізація нових земель – пере-селення сюди різних категорій «служило-ратних людей», які несли у прикордонних землях службу, отримуючи за це слободи та землі. На лівому березі Донця у 1571 р. було створено сім сторож (місця зустрічі варти, якій доручалося проїжджати від однієї сторони до сусід-ньої, сповіщати воєвод про пересування татар тощо), з яких дві – Святогірська та Бахмутська (при горлі р. Жеребець) – знаходилися на території сучасної Донецької області [4, с. 5]. У складі вартових були як росіяни, так й українські козаки («черкаси»).
Під прикриттям сторожової служби на донецькі землі для риб-ної ловлі, мисливського промислу, виварювання солі при Торських соляних озерах почали прибувати мешканці українських лівобережних міст та південних повітів Московської держави. Дослідники не виключають, що саме під прикриттям сторожової служби виникає й Святогірський печерний монастир, перші згадки про який відносять до 1526 р. [5, с. 11]. Взагалі треба відмітити, що одностайної точки зору щодо обставин та часу виникнення монастиря немає [6].
З метою зміцнення південних рубежів у 1599 р. поблизу Ізюмсь-кої переправи при впадінні Осколу в Сіверський Донець за наказом Бориса Годунова було споруджена Цареборисівська фортеця. Однак під час нападів татар у 1607 й 1612 рр. її було зруйновано, в результаті чого вплив Московської держави в реґіоні значно послабшав, нато-мість посилився вплив українського козацтва [4, с. 6]. Ними в горлі Кальміусу на рубежі ХVІ – ХVІІ ст. [5, с. 11] була збудована невелика фортеця Домаха (можливо, на місці венеціансь-ко-генуезького поселення Адомахи [4, с. 14]) для захисту рибних промислів на узбережжі Азовського моря та водного шляху по Самарі-Волчій й Кальміусу до Чорного моря. У першій половині ХVІІ ст. запорозьке козацтво контролювало територію від р. Коломак та Орелі до Дону. Через ці землі проходили основні комунікації і шляхи, котрі з’єднували Запоріжжя з Військом Донським.
Козацькі пікети не могли перешкодити татарам використовува-ти ці території для випасу худоби, хоча у другій половині ХVІІ ст. згадується, що кіш ви-давав татарам паспорти (дозвіл) на випас худоби у міжріччі Орелі й Самари, на вирубку лісу у Леонтієвих та Глухих Байраках [3, с. 5]. Проте взаємини не завжди були добросусід-ськими. Існують відомості про випадки захоплення до полону українців, що приходили на соляні промисли, або відгону козаками худоби в татар [7, с. 84-93].
Говорячи про національний склад запорожців, слід пам’ятати, що крім українців, що складали 64 % січовиків, там були греки (13,7 %), ві-рмени (10,6 %), росіяни та інші народи [8, с. 71], що безумовно впливало на етнокуль-турні процеси на нових територіях. Слід також згадати, що серед союзників запорожців були калмики, які утворили у 50-х рр. ХVІІ ст. кочовий район у Північному Приазов’ї (а пізніше – на Слобідській Україні (з 70-х рр. ХVІІ ст.) та у північному Криму (після 1783 р.)). Вони певним чином вплинули на український побут (наприклад, до нього ввійшли люлька – «кімличка», калмицькі чоботи, капелюхи, сідла, кінська збруя). Деякі дослідники бачать навіть вплив буддійського мистецтва, носіями якого були калмики-ламаїсти, на іконографію одного з двох типів «Козака Мамая» (прототипом круглови-дого козака, який грає на струнному інструменті, можливо, було зображення одного з буддійських божеств) [8, с. 243].
З початком визвольної війни під проводом Б. Хмельницького вплив українського козацтва в реґіоні дещо слабшає (оскільки місцеві загони вливаються до війська Хмельницького), у зв’язку з чим спостерігається активне просування сюди донських козаків. Наприклад, у 1666 р. ними створено так званий Сухарівський юрт (нині м. Сіверськ). Після укладання Московського договору 1654 р. на донецькі території ще більш посилюєть-ся вплив Росії.
У цей час відбувається інтенсивне заселення українцями Сло-бідської України й формування слобідських полків. У 1663 р. за розпорядженням уряду козаки Харківського слобідського полку збудували на правому («кримському») березі Сі-верського Донця Маяцький острог для забезпечення безпеки солеварів. У 1676 р. при Тор-ських соляних озерах був збудований острог з передмістям – Соляне містечко (з кінця XVII ст. – Тор).
Для посилення безпеки соляних промислів й виниклих тут посе-лень у 1684 р. слобідськими козаками була зведена Торська укріплена лінія, при якій виріс Райгородок [3, с. 4], у 1702 р. було збудоване місто Бахмут. З утворенням наприкінці 1708 р. Азовської губернії усі перелічені містечки відійшли до неї у складі Бахмутського повіту. Од-нак після поразки Петра І при Пруті Росія мала повернути Туреччині Азов (з 1696 р. – у Ро-сії), зруйнувати Таганрог, віддати частину Приазов’я (згідно з умовами Прутського, Андріанопольського і Константинопольського договорів 1711, 1712, 1713 рр.). Отже, райони Бахмуту та Тору стали прикордонними й тому були укріплені (Бахмутська фортеця стає од-нією з найбільш сильних на півдні Росії). Засоби укріплення обороноздатності, а також пере-дача усього повіту до складу Воронізької губернії посилили приплив російського населення при переважанні все ж таки українського потоку зі Слобідської України. Із середини 30-х рр. в південно-західній частині Донеччини знов посилилася роль запорожців, які в 1734 р. з до-зволу уряду почали повертатися на старі місця, внаслідок чого було засновано Кальміуську паланку (з центром у Кальміуській фортеці на місці колишньої Домахи). Крім фортеці до паланки належали села Ясинувате й Макарове та 28 зимовників [9, с. 161].
Є дані, що на території донецького краю у межах паланки вже у першій половині ХVІІІ ст. існували козацькі святині. Одна із церков знаходилася при усті р. Берди. В урочищі Андріївка на р. Волчій в 1757 – 1768 рр. було засновано каплицю з іконою Покрова Пресвятої Богородиці. Існували на території паланки й по-хідні церкви, деякі багаті козаки у зимовниках зводили каплиці. Так, відомо, що козак Степан Коваль у своєму зимовнику (зараз це грецьке село Урзуф Донецької області) побудував каплицю та дерев’яний молитовний будинок [10, с. 29].
З поверненням Росією після російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр. територій в Приазов’ї виникло протистояння між Донським та Запорозьким коза-цтвом, кінець якому було покладено рішенням Сенату від 1746 р. про розмежування зе-мель по р. Кальміус (лівий бік Кальміусу закріплявся за Військом Донським, а правий – за Запорозьким) [3, с. 6]. Отже, на середину ХVІІІ ст. територія сучасної Донецької області опинилася у складі Війська Запорозького (більша частина), Воронезької губернії (Бахмут-ський повіт) та Війська Донського.
З метою прискорення заселення південних земель й забезпечен-ня охорони кордонів з Кримським ханством у середині ХVІІІ ст. Росія починає створення військово-землеробських поселень, в тому числі й іноземних. Доступ іноземним колоністам було відкрито указом від 24 грудня 1751 р. «Про прийняття у підданство сербів, які бажають оселитися в Росії та служити особими полками». Згідно з указом від 23 травня 1753 р. Сенат виділив для поселення виведених полковниками Р. Прерадовичем та І. Шевичем до Росії сер-бів та хорватів територію між Луганню та Бахмутом. Оскільки до середини 1755 р. тут осели-лося тільки 1513 осіб, уряд дозволив приймати до створеної таким чином Слов’яносербії українців, молдован та інших переселенців, що сповідували православ’я [5, с. 14]. Як наслі-док, на території Слов’яносербії було засновано 16 рот (військово-землеробських поселень). На 1763 р. із 10 076 жителів Слов’яносербії тут налічувалося 3992 вихідців з іноземців [11, с. 365]. Власне на теренах Бахмутського повіту українці становили 77 %, молдавани – 9,74 %, росіяни – 9,67 % [12, с. 82].
Порівняно більш повільно заселялися землі, що входили до складу Війська Донського та Запорозької Січі, оскільки ще існувала загроза ординських набігів (останній набіг кримчаків відбувся наприкінці 1768 р., коли було знищено біль-шість зимовників Кальміуської паланки). Згідно з описом Азовської губернії 1779 р. в міській Павлоградській окрузі нараховувалося усього 75 мешканців, у Кальміуській слободі – 98, у Білосарайській – 42, так званих бездомових робітників у заброді – 360 [13, с. 114].
Для попередження татарських нападів уряд у 1770 р. ініціював будівництво системи оборонних споруд по р. Берде та Конські Води, у зв’язку з чим поси-лилося переселення до Приазов’я державних та поміщицьких селян (як організоване, так і стихійне). Цей процес посилився після ліквідації Катериною ІІ у 1775 р. Запорозької Січі й перерозподілу запорозьких земель. Тобто з другої половини ХVІІІ ст. посилюється так звана поміщицька колонізація краю. Так, з 1774 р. до 1784 р. на території пізніших Бахмутсь-кого та Маріупольського повітів російським поміщикам, урядникам, офіцерам, а також українським козацьким старшинам роздано 481 427 десятин (приблизно 525,8 тисячі га) з 7142 особами, а на території Слов’яносербії – близько 193 тисяч десятин (210,4 тисячі га) [14, с. 118], з 1784 по 1794 рр. поміщики отримали у Бахмутському, Донецькому та Маріу-польському повітах 735 840 десятин землі [15, с. 43] (приблизно 803 тисячі га). Разом з тим не тільки не припинялася, а й посилилася «вільна», стихійна колонізація донецького реґіону селянами-втікачами з російських та українських земель. На середину 90-х рр. ХVІІІ ст. на території Бахмутського, Донецького, Маріупольського й Слов’янського повітів налічувало-ся більш ніж 500 поселень, у яких мешкало більше 180 тисяч осіб податного населення [15, с. 43].
Необхідно підкреслити, що в цей час дуже активно велося церковне будівництво: так, у Маріуполі вже у 1781 р. існувало дві православні церкви, одна з яких була кам’яною [4, с. 15], у Бахмуті у 1787 р. – чотири церкви, три з яких де-рев’яні та одна кам’яна [4, с. 13]. Перша церква на території нинішнього Донецька – Олександро-Свірська в слободі Олександровка – Щегловка – була освячена у 1794 р. [16, с. 31]. Деякі дослідники наводять дані, що у період з 1760 по 1905 рр. у реґіоні було побудовано й утримувалося 194 православні церкви та 5 молитовних будинків [17, с. 41].
Окремо потрібно зупинитися ще на одній складовій етноконфе-сійної структури реґіону – старообрядцях. Після початку гоніння на старовірців (після Помі-сного Собору РПЦ 1666 – 1667 рр.) почалася утеча їх на малозаселені околиці Росії. На території сучасної Донецької області старовірці з Курщини та Вороніжщини заснували по-селення Ольховатку. Офіційною датою заснування вважається 1720 р., проте старожили стверджують, що поселення було засновано ще наприкінці ХVІІ ст. [18, с. 287]. Після вини-кнення в 1846 р. старообрядницької ієрархії з центром у с. Біла Криниця (тепер Черновицька область), донецькі старовірці прийняли нову ієрархію. На початок ХХ ст. з 3 тисяч населен-ня Ольховатки 2614 осіб було старовірцями [18, с. 288]. Крім того, на території Катеринос-лавської губернії дисперсно проживали й представники інших старообрядницьких течій – безпопівці (наприклад, у двох селах Маріупольського повіту їх мешкало 28 [19, с. 213, 239]), а також духовні християни (духобори, молокани, новоізраїльтяни). Взагалі в Новоросії, за даними Д. Багалія, у середині ХІХ ст. налічувалося 36 тисяч духовних християн та старооб-рядців [20, с. 67]. Щодо етнічної складової цих течій, то слід сказати, що питання ще потре-бує подальшого дослідження, хоча й зараз можна стверджувати, що домінували росіяни.
Однак, незважаючи на вищезгадані переселенські потоки, при-азовські території все одно не можна було вважати густозаселеними. Тому зберігається урядовий курс на залучення до засвоєння земель іноземців. У 1762 р. був виданий маніфест Катерини ІІ, який запропонував переселятися до Росії всім бажаючим [21], за ним слідував ряд подальших документів з цього приводу, у тому числі й щодо пільг для новопоселенців.
Як наслідок, почалося активне заселення причорноморських та приазовських земель. З метою економічного послаблення Криму, підтримки християнсько-го населення, що перебувало у мусульманському оточенні, та подальшого заселення При-азов’я було здійснено переселення у 1778 – 1780 рр. з Криму до Росії християн греків, вірмен, а також ясирів (невільників) з грузин та волохів. Згідно з даними О.В. Суворова, який керував переселенням, з Криму вийшло 31 386 осіб, з яких 18 394 особи були греками [22, с. 21]. Велику роль у переселенні греків зіграв митрополит Готфійський і Кафійський Ігнатій, тобто можна стверджувати, що релігійний вплив та релігійні мотиви переселення були досить сильними.
Незважаючи на певні труднощі (в т.ч. й спротив переселенців, не задоволених умовами переселення) весною – влітку 1780 р. греки були компактно посе-лені у маріупольському повіті, де заснували м. Маріуполь (на базі вже існуючого поселен-ня) та 21 село. Носії кримсько-татарської та кримсько-румейської мов селилися окремо. Грецька складова сучасної Донецької області поповнювалася й пізніше вихідцями з інших реґіонів, наприклад, у 1829 р. греки – переселенці з Туреччини – заснували село Анадоль (Анатоль).
Характерно, що водночас з будівництвом житла греки будували й церкви (як правило і назви сіл, і назви церков повторювали кримські [23, с. 74]). Завдяки активній діяльності митрополита Ігнатія в усіх грецьких селах Маріупольського округу були побудовані парафіяльні церкви, богослужіння у яких велося грецькою мовою (така мовна ситуація зберігалася до 1873 р., коли було запроваджено богослужіння слов’янською мо-вою) [24, с. 33-35]. Найбільш великі церкви були кам’яними, більшість – дерев’яними, у селах на першому етапі будували земляні або плетені з хворосту чи лози церкви. Характе-рно, що ікони переселенці привезли із собою з Криму [25, с. 28].
На південному заході Маріупольського повіту поряд з грецьки-ми селами існували болгарські, засновані в основному у ХІХ ст. Усього до Приазов’я з Бу-джаку переселилося до 30 тисяч болгар, якими тут було засновано 38 поселень [26, с. 23]. До речі, слід вказати, що перші болгарські поселенці – офіцери гусарських полків, що при-йняли російське громадянство, – були поселені поблизу Бахмута ще у 30-х рр. ХVІІ ст. [26, с. 21].
Що стосується грузин, які розмовляли татарською мовою [23, с. 75], то відомо, що вони заснували в Маріупольському повіті с. Георгієвку (пізніше перейме-новано на Гнатівку), у якому в 1780 р. було побудовано Петропавлівську церкву [25, с. 29]. Волохи також спочатку жили в Гнатівці, проте пізніше (між 1780 – 1782 рр.) вони заснували нове село за 10 км на північ, так звану Нову Гнатівку [23, с. 75]. Компактні поселення мали албанці (вихідці з села Каракурт (Жовтневе) у Південній Бессарабії) [27, с. 36]. Дисперсно були розселені в реґіоні чехи, білоруси, цигани, поляки. Так, відомо, що вже у 1779 р. у Павлоградському повіті з 210 мешканців 30 були поляками [25, с. 14]. На 1863 р. тільки за даними благочинного третього округу Бахмутського повіту в шести населених пунктах ме-шкало 1226 поляків [28].
Серед іноземних колоністів були також євреї. Указом Катерини ІІ від 1769 р. їм був дозволений в’їзд до Російської імперії за умови поселення в Новоро-сійській губернії. Цим дозволом скористувалися, головним чином, євреї з Польщі, що при-йняли, як й інші іноземні колоністи, російське підданство. Приток євреїв посилився наприкінці XVIII ст. за рахунок переселенців з Білорусі (після розподілів Польщі). Згідно з «Положенням» 1804 р. євреї отримали право селитися (в межах «черты оседлости») на по-міщицьких та казенних землях, зберігаючи особисту волю. Ті, хто бажав займатися земле-робством, отримували наділи та пільги нарівні з іноземними колоністами.
Перші «землеробські колонії» в Катеринославській губернії (у Маріупольському та Олександрівському повітах) з’явилися у 1846 р. [29, с. 38], хоча окремі єврейські родини селилися тут ще наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Так, є дані, що перші 50 родин євреїв – вихідців з Одеси, які прийняли християнство, було по-селено у 1817 р. поблизу Маріуполя [30, с. 242]. На початку 50-х рр. ХІХ ст. кількість єв-рейських колоній досягла 6, а на кінець століття – 17 [23, с. 76]. Науковці відмічають досить швидкий приріст єврейського населення південного краю (Катеринославська і Та-врійська губернії). З 1882 по 1897 рр. він складав 60,9 %, при тому, що для християнсько-го населення цей показник становив 37,8 %, проте після 1897 р. темпи приросту зменшуються [30, с. 245].
Враховуючи відсутність у євреїв-колоністів досвіду землероб-ської праці, необхідно звернути увагу на допомогу єврейським колоністам з боку сусідніх землеробських народів. Проте, незважаючи на успіхи у землеробстві першої хвилі колоніс-тів, вже друге та третє покоління переселялися до міст, де займалися більш традиційними для євреїв торговельно-ремісничими справами; а пізніше, з ростом загальної освіти та професійної підготовки, поповнювали ряди місцевої інтеліґенції. Переселення до міст було посилено й тим фактом, що після закону 1874 р. пільгове звільнення колоністів від війсь-кового обов’язку було скасовано, й тому багато переселенців залишило сільське господар-ство.
Характерним для єврейської громади було збереження релі-гійних традицій та приписів, спроби організувати національну освіту, аматорські мистецькі центри, будівництво культових споруд тощо [29, с. 41, 42]. У Маріуполі в 1864 р. була від-будована синагога, в 90-х рр. – відкрито училище [31, с. 154], в Юзівці синагога та молито-вний будинок існували з кінця ХІХ ст., однак, оскільки вони не вміщували усіх віруючих, в 1910 р. почалося будівництво ще однієї синагоги (завершено у 1919 р.) [29, с. 42].
Великі групи колоністів прибували на південь Російської імперії із Західної Європи, перш за все це стосується німців. Німці були вихідцями із Західної Пру-сії, Польщі та Чехії. Як правило, це були незаможні міські жителі, які змушені були освоюва-ти сільське господарство. У 1823 р. в Маріупольському повіті було 17 німецьких колоній [23, с. 76], деякі з котрих мали власні назви (Марієнталь (нині Марьянівка), Остгейм (смт Тельманове), Принфельд), а деякі – тільки порядкові номери. Взагалі ж на території Новоро-сії мешкало на 1858 р. 138,8 тисяч німців, а за переписом 1897 р. чисельність німецького на-селення досягла 377,8 тисяч осіб [27, с. 33]. Забігаючи вперед, треба сказати, що у подальші часи чисельність німців у реґіоні скоротилася, по-перше, внаслідок еміґраційних процесів 20-30-х рр. ХХ ст., а по-друге, внаслідок депортацій німців радянською владою у 1941 р. до східних реґіонів країни.
У релігійному плані німецькі переселенці були неоднорідними: серед них були лютерани (на 1897 р. в Маріупольському повіті з 19 104 осіб, що говорили німецькою мовою, 11 720 були лютерани [23, с. 77]), а також католики, кальвіністи, мено-ніти. Слід зауважити, що не всі меноніти були етнічними німцями: серед них були й фла-мандці, й фризи, й нижні саксонці тощо.
У німецьких поселеннях обов’язково були культові споруди (наприклад, католицькі церкви були в Бергталі (с. Республіка) та в колонії № 27 Ней-Ямбург (с. Новокрасновка), лютеранська – в Шенталі (с. Новоромановка)). До речі, слід згадати, що католики Приазов’я належали до Тираспольської єпархії РКЦ (Бердянський та Катеринославський деканати). Згідно з даними офіційного «Каталогу духівництва та цер-ков Тираспольської римо-католицької єпархії» на 1913 р. у Бердянському деканаті (до яко-го територіально належала й сучасна Донецька область) налічувалося 16 303 вірних, більшість з яких проживали саме у німецьких поселеннях [32, с. 109].
Щодо менонітів, то вони активно прибували до Російської імпе-рії з 1789 р. (після іменного указу Катерини ІІ, який закріпив за менонітами значні пільги) по 40-і рр. ХІХ ст. Характерно, що в указі містилася тільки одна заборона – на ведення релігій-ної пропаґанди серед осіб інших християнських віровизнань [33, с. 185]. Перша переселенсь-ка хвиля охопила, головним чином, бідні родини з Прусії, проте вже наступні групи складалися із заможних осіб, які не витримали конкуренції з пруськими буржуа. Ці колоніс-ти створювали на отриманих від казни землях добрі господарства сільськогосподарського спрямування [34, с. 6].
У Маріупольському повіті існувало п’ять менонітських колоній, що створювали Маріупольську менонітську округу, в якій проживало 367 сімей [23, с. 83]. Чисельність менонітів у реґіоні зменшилася в останній чверті ХІХ ст., коли на іноземних ко-лоністів була поширена військова повинність: оскільки військова служба заборонялась віро-вченням, то значна частина менонітів еміґрувала до Північної Америки. Менонітську округу було ліквідовано, землі менонітів були викуплені німцями із сусідніх колоній. Тим не менш на території Катеринославської губернії на початок ХХ ст. проживало 24 875 менонітів [33, с. 187].
Необхідно також згадати, що у 50 – 60-х рр. ХІХ ст. у німецьких колоніях в середовищі менонітських, кальвіністських, лютеранських громад під впливом єв-ропейського пієтизму виникають так звані братства штундер, які вплинули на виникнення власне українського штундизму. У 60-х рр. ХІХ ст. під впливом проповідей західних місіо-нерів серед менонітів й штундистів, а також серед представників інших конфесій починає поширюватися баптизм. У 60 – 70-х рр. баптистський рух виходить за межі власне німець-ких поселень [33, с. 240], починає формуватися українсько-російський баптизм. Слід також додати, що німецькі поселення стали базою для поширення на південноукраїнських землях наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. адвентизму [33, с. 262].
Численну групу населення Донецького реґіону складали татари: кримські (що сформувалися на території Криму на основі змішування місцевих етносів з тюркомовними племенами хозар, половців, монголо-татар, які проникали сюди в VII – XIII ст.) та поволзькі (етнічною основою яких є тюркомовні болгари Середнього Поволжя та тюркомовні народи Золотої Орди). Поволзькі татари особливо активно розселяються у До-нецькому реґіоні у ХІХ ст., у зв’язку з індустріальним розвитком реґіону, що підтверджує й характер їх розселення. Так, за даними по Донецькій губернії станом на 1923 р. 96,4 % від загальної кількості татарського населення (5347 осіб) складали татари, що мешкали у рудни-чних, шахтних та фабрично-заводських селищах Юзівського, Бахмутського та Луганського округів [35, с. 58].
Більшість татар належало до мусульманського віросповідання. Відомо, що на Донеччині на початку ХХ ст. існувало дві мечеті (у Макіївці та у Луганську) та кілька молитовних будинків у робітничих селищах. Точну кількість мусульман можна буде встановити на основі подальших архівних досліджень, проте й зараз можна ствер-джувати, що у Бахмутському та Маріупольському повітах у 1913 р., за даними Довідкової книги Катеринославської єпархії [19], мешкало 1272 мусульманина (можливо, їх було бі-льше, проте у ряді випадків дається тільки загальна кількість іновірців, що проживали на території парафії).
З відміною кріпацтва у 1861 р. відбувається черговий етап зем-леробської колонізації Південної України вихідцями як з українських, так і з російських гу-берній. Проте принципово нові зміни спостерігаються у зв’язку з індустріалізацією реґіону. По-перше, слід відмітити масовий приплив російського населення до міст та промислових об’єктів Півдня, що значною мірою змінило етнокультурну картину Приазов’я. По-друге, мова йде про початок ліквідації побутової ізоляції окремих етнічних груп (мовної, психоло-гічної, конфесійної, соціально-економічної), що прискорило процеси міжкультурного обмі-ну та формування сучасного обличчя реґіону. Ці процеси ще більш посилилися у радянську добу, коли у наслідок так званих оргнаборів у промислові центри індустріального Донбасу переселялися представники різних народів, перш за все, знов-таки росіяни, що здійснюва-лося в тому числі й з метою посилення російського впливу у «неросійських» республіках.
Характерно, що «індустріальні» переселенці із самого початку розміщувалися розпорошено, не утворюючи компактних етнічних масивів, що в умовах форсованої індустріалізації, швидкого зростання кількості робітників та міського способу життя прискорювало їхню асиміляцію й втрату національних ознак. У ряді випадків єди-ним, що сприяло збереженню національної самосвідомості, була релігія, проте процеси атеїзації населення, що відбувалися у радянські часи, неґативно вплинули й на цей фактор. Взагалі особливості етноконфесійного розвитку Донецького реґіону в радянський та пост-радянський період є окремою проблемою, тому її висвітлення передбачається у ході пода-льшого дослідження.
Отже, у наслідок інтенсивної «індустріальної» міґрації відбулися значні зміни в етнічній структурі реґіону. Запропонований матеріал слід завершити, на наш погляд, твердженням, що на кінець ХІХ ст. у Донецькому реґіоні склалися основні пропорції етнічної структури, що з певними змінами дійшли до нашого часу. Так, за даними загального перепису населення Російської імперії 1897 р., в Бахмутському та Маріупольському повітах Катеринославської губернії (тобто ми не рахуємо мешканців тих районів сучасної області, що входили до земель Війська Донського) українці складали 58,2 % та 46,13 % відповідно від загальної кількості населення, росіяни – 31,19 % та 14,05 %, євреї – 2,84 % та 4,05 %, нім-ці – 3,8 % та 7,52 %, греки – 0,04 % та 19,01 %, татари – 0,1 % та 6,09 % (за мовним принци-пом до них часто відносили й греко-татар), білоруси – 0,74 % та 0,67 %, поляки – 0,6 % та 0,21 %, молдавани – 1,92 % та 0,04 %, турки – 0,006 % та 2,09 %, цигани – 0,08 % та 0,08 %, французи – 0,14 % та 0,02 % [36, с. 22, 23]. Менш ніж 0,1 % припадало на вірмен, англійців, литовців, чехів та словаків, італійців, осетинів, болгар, латишів, фінів, сербів, грузин, шведів, горців, персів, естонців, голандців, норвежців, угорців та інших.
Що стосується конфесійного складу, то загалом по Катеринос-лавській губернії станом на 1897 р. [36, с. 38, 39] зафіксовано, що православні становили 90,05 % від загальної кількості населення, іудеї – 4,78 %, римо-католики – 1,52 %, протес-танти – 3, 06 %, мусульмани – 0,1 %, старообрядці – 0,44 %, вірні вірмено-григоріанської церкви (448 осіб) та вірмено-католицької (24 особи) – разом 0,02 %, караїми – 0,02 %, анг-ліканці – 0,002 %.
Таким чином, можна зробити загальний висновок, що на терито-рії Південного Сходу України з давніх часів мешкали люди – носії різноманітних культур та традицій. Цей перший етап освоєння донецького степу можна характеризувати як етап взає-мовпливу та взаємопроникнення культур. Наступний етап розпочинається на початку ХVІ ст. із заселення реґіону вихідцями з українських земель та Московської держави. Спочатку заселення мало характер стихійної колонізації малозаселеного реґіону промисловиками, ко-заками, збіглими селянами, потім отримало характер так званої державної колонізації (ХVІ – перша половина ХVІІ ст.), коли край заселявся служило-ратними людьми з метою захисту південного порубіжжя від татар, потім йде так звана поміщицька колонізація (друга полови-на ХVІІ ст.), паралельно з якою відбувається й вільна селянська. За етнічною ознакою на першому місці за кількістю переселенців стояли українці, потім – росіяни, за конфесійною – переважали носії православ’я. Окрема складова процесу колонізації реґіону – це державна колонізація іноземними переселенцями. Оскільки більшість з них селилися компактними етнічними масивами, можна говорити, що для цього етапу характерне переважання процесів ізольованого етноконфесійного розвитку певних народів. Індустріалізація реґіону сприяла по-ступовій ліквідації побутової ізоляції окремих етнічних груп, що посилило процеси міжкуль-турного обміну (а іноді й асиміляції) та формування сучасного етноконфесійного обличчя реґіону, яке завершилося вже в радянські та пострадянські часи.
В статье исследуется проблема формирования этноконфессионального пространства Донецкой области в период с начала ХVІ в. до советского времени, т.е. в период, когда происходило сначала стихийное, а потом планомерное массовое заселение донецкого региона представителями различных этносов, носите-лей разнообразных религиозных традиций. Определенное внимание в статье уделяется анализу теорети-ческих аспектов соотношения религиозного и этнического.
In the article is considered the problem of formation of the ethno-confessional space of the Donetsk region from begin-ning the XVI cent. to the Soviet’s epoch. In this period taked place the process of primary spontaneous populate and later on systematic and mass populate of the Donetsk region of represantatives of different peoples, religious traditions etc. Certain attention is devoted to analyzes of theoretical aspects of the correlation of religious and ethnical.