Розглядаються напрями писемної культурної традиції у контексті християнської конфесійної літератури, що представлена християнською православною патристикою, агіографією, апокрифічною, перекладною й повчальною літературою. Аналізується специфіка цих творів, що є не лише засобами конфесійної комунікації, але й виступають засобами загальнокультурного процесу.
Християнство започаткувало нову епоху в духовному житті українського народу. Його прийняття Руссю-Україною слід розглядати як велику світоглядну революцію, завдяки якій українці змогли залучитися до духовних процесів світової цивілізації. Ця християнська революція справила величезний вплив на усі сфери духовного життя суспільства, в тому числі й на його писемну культуру.
Одним із напрямів писемної культурної традиції є християнська конфесійна література, яка, крім богослужбової, представлена християнською православною патристикою, агіографією, апокрифічною, перекладною й повчальною літературою.
З прийняттям християнства на Русь починають проникати, крім Святого Письма і богослужбової літератури, також і твори отців церкви. У давньоруській книжності достатньо поширеними були переважно твори Іоанна Златоуста, Єфрема Сірина, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Лествичника, Іоанна Дамаскіна, Афанасія Александрійського, Геннадія Константинопольського. Твори патристичної літератури частково входили до збірок, з яких найбільш відомими є два ізборники Святослава, а також до «Златоструя». Останній являє собою південнослов’янську збірку, призначену для позацерковного читання. Вона у Х ст. спочатку з’являється в Болгарії. Вважають, що підбір статей числом 136, головним чином з творінь Іоанна Златоуста, належить слов’янину [1]. На основі передмови до «Златоструя», де укладач збірки говорить про користь даної книги, що омиває гріхи читачів ніби «золотими струменями». Про те, що ця збірка була розповсюджена на Русі свідчить те, що її статтями користується автор «Повісті минулих літ».
Над перекладами творів отців церкви в Україні працював гурток князя Курбського (діяв у селі Міляновичах на Волині з кінця 1560-х рр. до 1583 р.), де був створений цілий скрипторій із переписування книг та гурток учених-богословів, які перекладали твори східних отців церкви. Гурток Курбського перекладав твори Іоанна Златоуста, а також праці Іоанна Дамаскіна («Джерело знань», «Фрагменти), можливо «Діалог» патріарха Геннадія Схолярія, «Повість про Варлаама та Іоасафа», твори Симеона Метафраста, Діонісія Ареопагіта [2]. З частин перекладів була складена збірка під назвою «Новий Маргарит» (видана в Острозі 1585 р.), що переважно включала переклади невідомих на Русі творів Іоанна Златоуста. До збірки увійшли 94 твори Іоанна Златоуста, два його «Житія» та ін.
Запровадження книгодрукування в Україні дало можливість ширше розповсюджувати переклади творів отців церкви. Так, типографією князя Костянтина Острозького була видана «Книга о постничестве» Василя Великого (1594 р.). Для цієї книги були використані тексти, що перекладались й редагувались гуртком князя Курбського. Багато творів отців церкви у різні періоди свого існування видавала друкарня Києво-Печерської Лаври. Так, наприклад, за часів архімандрита Єлисея Плетенецького (помер у 1624 р.) були видрукувані твори Іоанна Златоуста: «Бесіди на 14 послань святого апостола Павла» (1623 р.) і «Бесіди на діяння» (1624 р.). Але масштабними творами лаврського друку, що вимагали великої підготовчої роботи, вважаються два томи «Бесід» Іоанна Златоуста.
У тісному зв’язку з патристикою стояла житійна, або агіографічна література. Якщо перша трактувала книги богослужбові й викладала основи християнського віровчення, то друга на наочних прикладах показувала результати засвоєння всього цього.
До основних видів агіографічної літератури можуть бути віднесені житія, мінеї, прологи й патерики. Житія є повчальними творами з описом біографій святих чи блаженних християнської церкви. Житія святих також зустрічаються у збірках змішаного змісту (місяцеслови, прологи (синаксарії), мінеї, патерики). Місяцеслови мають близьку до календаря форму, тоді як мінеї включають у себе, крім докладних житій святих, розташованих за місяцями, служби і піснеспіви на їх честь. Мінеї – це збірки докладних сказань про святих і свята, розташовані за числами місяця. Місяцеслови й службові мінеї були першими збірками житій святих, які з’явилися на Русі. Це були місяцеслови, наприклад, Остромирів, Ассеманіїв, Саввин ХІ ст., Архангельський ХІ – ХІІ ст. (124, с. 114), службові, святкові мінеї, а також четьї мінеї, наприклад, Супрасальська ХІ ст., Успенського собору ХІІ ст. та ін. [3, с. 260].
Середину між місяцесловами і мінеями займають синаксарії (буквально означає зібрання) або прологи. Назва ця, вірогідно, пішла від того, що грецький синаксар, що перекладений був на слов’янську мову, мав передмову (пролог). Від цього у слов’ян ця книга й отримала назву «прологу». Найдавніші слов’янські прологи, по суті, ні що інше, як перифраз Місяцеслова імператора Василія з доповненням його новими сказаннями. Таким є,наприклад, прологи Лобковський ХІІ – ХІІІ ст. та ін. [3, с. 303].
І завершують корпус житійної літератури патерики, що являють собою агіографічні збірки. Саме слово «патерик» у перекладі з грецької означає книга батьків чи про батьків і вказує на центральний предмет зображення творів – аскетичний досвід авторитетних ченців, шанобливе ставлення до яких виражається в загальноприйнятому звертанні «отче».
Першими святими, канонізованими давньоруською церквою, були брати Борис і Гліб, молодші сини князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 р. під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол. Вони визнані як чудотворці й молитовники перед Богом «за землю Руську», «за нові люде християнські». Ушанування їх як святих відбувалось на Русі ще до офіційної канонізації, що відбулася у 1072 р.
До наших днів зберігся чималий масив стародавніх писемних пам’яток, присвячених життю й трагічній загибелі Бориса та Гліба. Перша пам’ятка – це літописна оповідь, вміщена в Іпатському списку «Повісті врем’яних літ» під 1015 роком; вона має назву «О убієніє святыхъ новоявленіих мученикъ Бориса и Глеба».
До цього ж таки джерела тяжіє й інший важливий текст – це анонімний твір «Сказание про страть и похвала святых мучеников Бориса и Глеба». Деякі з дослідників гадають, що автором цієї пам’ятки був письменник ХІ ст. Яків Мніх. «Сказання» про Бориса й Гліба значно відрізняється від канонічної форми житій. У ньому відсутній послідовний виклад усього життя святих, а оповідується лише про один епізод – їх вбивство. Цей твір можна зарахувати до високого стилю церковнослов’янської мови. Цікавою є мова цього твору, оскільки у ній багато епітетів, що несуть у собі не лише негативну оцінку, але й позитивну. Як і у Святому Письмі, у «Сказанні» багато «книжних слів віддієслівного походження. Те ж стосується і складних слів, які є «окрасою високого стилю» [4, с. 25].
«Сказання» різниться з відомим нам літописним оповіданням більшою повнотою, популярністю викладу й художньою завершеністю. На думку сучасних дослідників, це «одна з вершин давньоруської літератури саме з художньої точки зору» [5]. Тому ця пам’ятка зажила такої слави в наступній традиції вітчизняної культури й зробилася головним джерелом для розуміння того, як давньоруська свідомість сприймала подвиг князів-мучеників.
І, зрештою, третім важливим джерелом житійних оповідей про Бориса і Гліба, є складене Нестором «Чтение о житии и о погублении блаженных страстотерпцев Бориса и Глеба». Цей твір «значно поступається «Сказанню» мистецьким рівнем. Своєю структурою «Чтение» прагне максимально наблизитись до грецької житійної традиції. Образ святості у давньоруській свідомості виступає як взірець відповідального ставлення до кожного вчинку і будь-якого діяння, що складає повсякденне життя людини». Збудити таке ставлення допомагало й «панорамне» бачення історії, притаманне тогочасним книжникам й яскраво виражене, зокрема, у творах борисо-глібівського циклу. Події людського побутування вони споглядають ніби з далекої відстані. Так виробляється надзвичайно важливе розуміння історичності власного буття, а поряд з тим і почуття високої відповідальності за все, що чинить людина, не лише перед самою собою, а й перед своїм народом, його історією, перед цілою людськістю, перед Богом. Святий подвиг Бориса й Гліба з цього погляду вписується в максимально широкий контекст Священної історії й має всесвітньо-історичну значущість. Таким він і постає у Несторовому «Читанні».
Святі страстотерпні Борис і Гліб своїм подвигом вичерпують специфічно давньоруську інтерпретацію образу мучеництва. До них генетично прилягають святі ченці, насамперед, Феодосій Печерський.
«Житіє» Феодосія Печерського написав Нестор – чернець Києво-Печерського монастиря, який упорядкував «Повість временних літ». У «Житії» Феодосія Печерського, так як й у творі про Бориса й Гліба, зроблено певний крок від старослов’янської мови до східнослов’янської. Наприклад, вживаються абстрактні слова з суфіксом -ние: «покорение», «запрещение»; двокореневі: «славословие», «братоненавидение» та ін. Активно вживається «космічна» лексика: «звезды, ожидающи солнца праведнааго». Чимало тут слів і форм, що згодом збереглися в українській мові: «вельми ся радую», «оукропъ» («окріп») та ін. Окремі вирази – старослов’янські кальки з української мови [4, с. 26].
Перекладні житія здавна були розповсюджені на Русі, як у поширеній, так й у скороченій формах. Перші існували окремо або входили до складу збірок, так званих Четьїх міней. Четьї мінеї – це твори церковно-історичної й духовно-повчальної літератури, у яких за порядком місяців (звідси їх назва від грецького слова «місяць») і днів кожного місяця, викладаються розповіді про життя святих православної церкви. Четьї мінеї існували, ймовірно, на Русі вже в ХІ ст. Найдавніший список, написаний на Русі, що дійшов до нашого часу, – Успенський список «Мінеї» за травень, відноситься до початку ХІІ ст. А перша «Четья» в Україні, за даними В. Перетца [6], створена у 1489 р., до неї входили, крім канонічно визнаних, також апокрифічні тексти.
В Україні збирачами житійної літератури були також митрополит Петро Могила, Інокентій Гізель і Варлаам Ясинський. Петро Могила, маючи намір видати церковнослов’янською мовою житія святих, почав новий переклад грецьких життєписів і виписав з Афона книги Симона Метафраста. Але смерть завадила йому завершити задуману справу. Інокентій Гізель хотів продовжити справу Могили і попросив у патріарха Іоакима «Мінеї» Макарія, але політичні смути загальмували цю справу. Його наступник Варлаам Ясинський схилив до цієї справи Димитрія Ростовського (у ті часи ігумена Батуринського монастиря). Результатом багаторічної праці стали «Четьї мінеї». Крім «Четьїх міней», святому Димитрію Ростовському належить «Мартиролог, или мученикословие, жития святых по месцех и числа вкратце собранныя, в себе содержащее. В обители всемилостивого Спаса Новгородка Северского новонаписанное в лето 1700». Мета складання цієї праці – дати найбільш зручну й дешеву книгу для народного читання. Однак праця не була видана, але існували численні переробки й перекази «Четьїх міней» Димитрія Ростовського.
Слід зазначити, що сам агіографічний ідеал не був породженням давньоруської дійсності, але сприймався тут у готовому вигляді як канон. Разом із тим процес засвоєння канону корегувався відповідно до реалій києво-руської дійсності. Тому виключно важливою пам’яткою писемної культури Русі-України є «Києво-Печерський патерик» [7], в якому біблійне розуміння сакрального переосмислюється на національній основі, ідеали християнства подаються в розвитку, у пристосуванні саме до реальних обставин тогочасного історичного процесу. Як же у «Києво-Печерському патерику» розглядаються такі складові писемної культури, як «слово» і «книга»?
Насамперед слово виступає як елемент мови й мовлення для позначення номінації подій, що відбуваються. Але слово також виступає у патерику як форма викладу зв’язаного тексту й одночасно як міні-жанр твору, що адресований чітко вираженим категоріям читачів. За другою Касіянівською редакцією, у патерику налічується 38 таких слів. Кожне має свою конкретну тему й зміст. За своїм функціональним призначенням ці слова можна поділити на такі групи: слово-оповідь, слово-спілкування, слово-зброя, слово-сила. Слово-оповідь подає виклад сакральних сил, подій, явищ: ікони, речі (пояс Богородиці, наприклад). Земне й сакральне тут уживаються поруч, розрізняючись лише за змістом і формою. Слово-спілкування, на думку Т. Біленко, проявляється дуже широко й різноманітно: це може бути Слово Бога, Слово Ісуса Христа, Слово Богородиці, слово праведника, слово як засіб створення особливої атмосфери довіри до Бога і єдності з ним. Слово-зброя вживається тоді, коли треба подолати нечисту силу в протистоянні. Слово-сила виступає як заздалегідь передбачувана здатність святого праведника пророкувати майбутнє, вірою і могутністю, і нездоланністю Ісусової науки впливати на хід подій у світі земному взагалі та в житті якоїсь людини зокрема.
Ставлення до книги, до писемного слова у патерику відзначене тією двоїстістю, що була притаманна християнському ставленню до світу земного. З одного боку, світ сприймається як «написана» Богом книга, повчальний зміст якої людина покликана збагнути за допомогою розуму. Але, з іншого боку, світові процеси й події не підлягають розумному осмисленню, вони незбагненні і не непідвладні обмеженому людському розумові. Розум і воля людини, спотворені гріхопадінням, вважались недостатніми для того, щоб людина своїми власними силами здатна була обрати правильний шлях до спасіння. З цього ж випливало відповідне розуміння місця книги в системі цінностей києво-руської культури. «Читання книг дає духовну радість не так завдяки інформації, що отримується при цьому, – пише В. Горський, – як у силу можливої причетності до духовності, до сакральної мудрості, не підвладній до кінця розумовому осягненню. Книга несе не стільки радість пізнання, скільки духовне просвітлення від дотику до вищих, не підвладних людському розумові цінностей духу. Слово в книзі не стільки розповідає про безконечність реальності, скільки вказує на неї» [8, с. 91]. Отже, слово, книга не заперечується мовчанням, а ніби продовжується ним. Книга – не вершина серед засобів причащання Богові. Тому у давньоруській свідомості у співвідношенні «слово й діло» безумовний пріоритет надається останньому.
На українських землях широко розповсюджена була апокрифічна література, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Це було пов’язане з двовірством, що зберігалося на руських землях довгий час. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також прочани. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від язичництва до християнства. Деякі з ранньохристиянських поза канонічних книг збереглися у бібліїстиці під назвою «апокрифів», а у слов’янській православній традиції у цьому значенні використовується також термін «відреченні книги».
У давньоруській писемності апокрифи прожили довге життя: вони зустрічаються вже у найдавніших руських рукописах, наприклад, «Сказання Афродітіана», відоме у слов’янських списках з ХІІІ ст., і зберігають помітне місце у книжності Давньої Русі до самого кінця Середньовіччя.
Спочатку апокрифічна література допускалася церквою, але пізніше з’являються списки «відреченних книг», їх нищать, а переписувачів переслідують; та це тільки збільшує популярність та вплив апокрифів, іноді навіть на богослужбову літературу (акафісти). Вплив апокрифів відчувається, наприклад, у писаннях Данила Паломника, Івана Вишенського, Галятовського, св. Димитрія Ростовського, «в пізнішій драматичній і віршовій літературі й навіть у деяких церковних службах сучасних (як акафісти). Ще в кінці ХVІІІ ст. апокрифічні писання були популярні в усій Україні» [9, с. 118].
Слід сказати, що в Русі-Україні була також розповсюджена перекладна література, що надходила зі Сходу й Візантії через Болгарію.
Першими перекладними творами на Русі були ізборники 1073 і 1076 рр. князя Святослава. Крім них, до ХІІІ ст. різними шляхами потрапляли на Русь повчання Кирила Ієрусалимського (ХІІ ст.), тлумачення отців церкви й послань апостола Павла (ХІІІ ст.), слова Григорія Богослова (ХІ ст.), тлумачення Афанасія Александрійського на Псалтир (ХІ – ХІІ ст.) і Григорія, папи римського (ХІ ст.), на Євангелія та інші.
У наступні століття можна зустріти більше творів догматичних, моральних та аскетичних. До них можна віднести творіння Діонісія Ареопагіта з толкуванням на них Максима Сповідника, в афонському перекладі Ісаї; слова Афанасія Олександрійського проти аріан, у перекладі болгарського єпископа Костянтина (Х ст.); повчання Єфрема Сірина у трьох списках; повчання Ісака Сірина у списках ХІV і ХІ ст. У ХVІ ст. ці повчання користувалися великою повагою, про що свідчить значна кількість списків. Від ХVІ ст. збереглися переклади творів Мефодія Патарського (грецький оригінал загублений). За своєю спрямованістю ці твори відносяться до духовно-моральних. Також зустрічається кілька збірок церковних повчань і бесід, але ще більше зустрічається збірок суто аскетичних і житій того ж характеру. У 1431 р. на Афоні руським ченцем було написано 25 житій, списаних потім на Русі.
У становленні української писемної культурної традиції певну роль відігравали перекладні повісті, такі як «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія, «Александрія», «Сказання про Трою», «Девгенієво діяння», «Повість про Варлаама й Іоасафа», «Повість про Акіра» та ін. Перекладна історична література була представлена на Русі також хроніками Малали з Антіохії й Георгія Амартола. На їх основі був складений компілятивний історичний твір – «Еллінський і римський літописець». Давньоруські книжники брали з хронографів не лише відомості про історичні події. В них зустрічаються і відомості географічного та природознавчого характеру, згадування про персонажів античної міфології й героїв античного епосу. Популярністю користувались природознавчі книги, що прийшли з Візантії, на зразок «Християнської топографії Козьми Індикоплова» і так званих «шестодневів» і «фізіологів». Цими книгами визначались погляди людини на природу, на рослинний і тваринний світ. Наведені у них дані містили багато фантастичного і супроводжувались символічними тлумаченнями у дусі християнської церкви.
Що ж до повчальної літератури, то саме вона була ближчою до життя, ніж будь-яка література Давньої Русі. Так, «Смарагд», відомий більш ніж у ста списках ХVІ і ХVІІ ст. Ця збірка призначалась як для духовенства, так і для домашнього читання мирян і мала ряд перекладних та оригінальних статей. Різновидом її є катехізис. Катехізис у сучасному термінологічному значенні з’являється в часи Реформації, коли виникла необхідність нового викладу основ християнства.
Перший православний катехізис у східних слов’ян розробив учитель Львівської братської школи Лаврентій Зизаній на початку ХVІІ ст. Після Зизанія у східних слов’ян до ХХ ст. було два православних катехізиси «Православне сповідування Кафолічної й апостольської церкви Східної» Петра Могили, надруковане у першій половині ХVІІ ст., і «Катехізис» московського митрополита Філарета (Дроздова) початку ХІХ ст., що багато разів перевидавався.
У християнстві, як релігії писання, вся писемна культура виходить із лона церковної книжності і тому наслідує деякі риси, властиві конфесійній комунікації. Тому і світська література осмислює ті ж ідеї, образи, колізії, які подані у Святому Письмі. Вона усвідомлює їх як вічні питання буття, які вимагають постійного вирішення, і шукає на них свої відповіді. Пов’язана з християнською релігією, світська література, як і література релігійного змісту, зберігає підвищену відповідальність до мови й книги, що проявляється в умінні бачити неповторність слова, дорожити відтінками його значень, у поважливому ставленні до авторитетів і попередників.
Рассматриваются направления письменной культурной традиции в контексте христианской конфессиональной литературы, которая представлена христианской православной патристикой, агиографией, апокрифичной, переводной и поучающей литературой. Анализируется специфика этих произведений, которые являются не только способами конфессиональной коммуникации, но и выступают способом общекультурного процесса.
The article examines the directions of written culture tradition in context of Christian church literature, presented by Christian Orthodox patristic, apocryphal, translated and homily literature. The specificity of these works which are not only the means of church communication but are the means of general culture process are analysed.