У статті проаналізовано процеси формування жіночого символізму в сучасній історії України. В якості об’єкту дослідження були обрані стратегії створення образу ідеальної жінки – історичної та літературної героїні Роксолани. Досліджені матеріали дозволили зробити висновок про особливості прочитання міфу Роксолани за радянських часів та за часів незалежності. Особливістю жіночого історичного символізму став факт використання образу для ствердження національних ідей. Механізми гендерної репрезентації як за радянських часів, так і за часів незалежності були підпорядковані патріархальній логіці влади.
Будь-яке історичне суспільство в тій або іншій мірі завжди розробляє ідеологічні інтерпретації реальності. Держава, що свідомо прагне вижити, зберегтися (або принаймні «зачепитися» за історію), відчуває необхідність у свідомості, яка певним чином виправдовувала б, санкціонувала, обґрунтовувала факт її існування, її порядки й інститути. Ідеолого-герменевтичний світ, зазначає В. Барулін, не можна недооцінювати, тому що він є не тільки відображенням реальності, але сприймається суспільством як власне реальність, реальність, що і формує людину, її смаки, погляди, світоглядні орієнтири [1]. Символічний і буттєвий світ (в термінах Н. Козлової «практичний і експресивний порядок» [2]) йдуть рядом, іноді «взявшись за руки» або «міцно обнявшись», але часто – паралельними вулицями. Соціальне життя «засмічене символікою» (К. Леві-Строс [3]), але без символіки історичне просування держави було б неможливим.
«Для більшості людей, – зазначає Н. Козлова, – у більшу частину історичних часів експресивний порядок переважає над практичним, або щонайменше впливає на нього» [2]. Можливо, людство загалом не дуже добре засвоює уроки історії, але влада, еліта вже багато сторіч успішно складає іспити з використання і маніпулювання символами, в тому числі і гендерно агресивними або гендерно навантаженими. Історія України як держави і українців як нації є і хворобливою, і, в певному значенні, трагічною. Десятиріччя незалежності, пов’язане з руйнуванням міфу «Україна годує весь Союз», із невдачами в економічній реформі, з політичними скандалами продемонструвало важливість символічних стратегій, що могли б консолідувати суспільство, визначивши не тільки обрії майбутнього, але і широкомасштабне позиціонування України, українського характеру, української долі в минулому.Символіка жіночого цілком обґрунтовано виявилася залученою до орбіти нового державного символізму, особливо тих стратегій, що були звернені в минуле. Ймовірно, за десять років неможливо створити нову «героїню нашого часу», хоч «героя» – цілком. (У цьому випадку мова не йде про якусь особливість ментального розвитку України. Суспільство, що базується на патріархальних цінностях, завжди значно швидше і точніше створює образ «ідеального чоловіка». Так, наприклад, радянське суспільство, що відмінно справилося з експериментальними технологіями ідеального, спочатку створило міф революційного матроса, міф Леніна, міф Чапаєва, а вже пізніше (причому, пізніше на десятиріччя) – міф Паші Ангеліної, Зої Космодем’янської і Валентини Терешкової).Слід зазначити, що процес вивчення символічних стратегій жіночого у формуванні ідеологічних конструкцій держав і суспільств став предметом наукового аналізу лише у 60-х – 70-х роках ХХ століття, він значною мірою був пов’язаний із розвитком феміністичного літературного критицизму. «Містика жіночності» Бетті Фрідан (1963), «Євнух у жіночому обличчі» Жермени Грір (1971), «Жіноча свідомість, чоловічий світ» Шейли Роуботам (1973) – це класичні роботи, які започаткували аналіз існуючих образів фемінності, способів репрезентації жіночого, порівняння реальних жінок із стереотипами, що формуються в ідеолого-герменевтичному світі [4]. У 80-і роки ці підходи піддалися критиці як неспроможні пояснити весь складний механізм репрезентації жіночого символізму в історії. Переосмислення категорії репрезентації потребувало звернути увагу на нові методи і об’єкти аналізу, на такі об’єкти, які б допомогли зрозуміти, як культурні репрезентації породжують саму категорію «жінка» і тим самим відтворюють гендерну різницю чи стверджують домінуючий порядок у гендерних відношеннях [5]. Попри певну упередженість щодо вивчення феномену жіночого символізму в історії, яка залишилась у академічних колах України і в 90-ті роки, все ж стався процес формування самостійної фемінологічної (феміністської) літературної критики, що стало ознакою в першу чергу філософських і філологічних наук в Україні. Помітним явищем стали роботи Віри Агєєвої, Тамари Гундорової, Ніли Зборовської, Оксани Забужко, Євгенії Кононенко, в яких аналізувався модерновий та постмодерновий дискурс у гендерному контексті, а також жіночий символізм і практики репрезентації [6]. Всі ці роботи стали історіографічним підґрунтям, що дозволяє реалізувати концептуальні підходи щодо аналізу одного з найвизначніших образів українських жінок – Роксолани. За відсутністю можливісті створити фактично з нічого новий міф жіночності, ідеолого-герменевтичний світ актуалізував раніше створені образи, що мають, між тим, знакові риси. У число таких «нових-старих» символів епохи увійшли реальні, але в той же час літературні жінки, серед яких особливою і унікальною постає саме Роксолана. Цей образ широко відомий пересічним громадянам, він і без подробиць біографії, поза контекстом соціальної і історичної значущості був сприйнятий масовою свідомістю як образ «видатної представниці українського народу» ще за радянських часів. У зв’язку з цим нові стратегії експресивного порядку були насамперед орієнтовані на реінтерпретацію образного символізму Роксолани. Проголошений Р. Бартом маніфест про смерть автора якомога краще характеризує ситуацію з використанням, інтерпретацією, презентацією і репрезентацією жіночого символізму в українській культурі. Актуальність обраної теми лежить у площині визнання того факту, що самодостатність образних стратегій жіночого протягом багатьох десятиріч української історії є фікцією. Конфлікт між прочитаним і непрочитаним в історичній ретроспективі представляється очевидним. У реаліях першого десятиріччя української незалежності цей конфлікт також приростає протистоянням прочитаного/непрочитаного і ненаписаного, і це має бути дослідженим та проаналізованим.Як, яким чином історичний і соціальний контексти вплинули на використання особистості жінки як символу? Які ідеологічні конструкції були актуалізовані і задіяні в цих проектах? Чи були жіночі символи використані як жіночі, або ідеолого-герменевтичний світ «скористався» механізмами підміни? Ось декілька завдань для науковця, власне, питань, спроба відповісти на які дозволить історику поглянути на тенденції розвитку гендерних конструкцій, що підтримуються і що транслюються владою.Роксолана – історична фігура, особистість, описана не тільки в історичних хроніках. Вона стала центральною фігурою народних пісень, її зафіксовано на полотнах середньовічних художників. Вважається, що Настасія Лісовська, прозвана в турецькій неволі Роксоланою, тобто русинкою, уродженкою Русі, як тоді називали Україну, народилася в Рогатині, за іншими джерелами – в містечку Чемерівці на Поділлі або на Стрийщині (Самборщині). Є і дещо інша гіпотеза походження: Роксолана цілком могла народитися в Чемерівцях, вирости в Рогатині, куди переїхала з сім’єю. А власне родина дівчини могла вести свою історію з Стрийщини. Важливе інше: українка Настя Лісовська, викрадена татарами, перепродана в Стамбул, потрапляє як проста служниця в гарем султана Сулеймана Великого. Помічена ним, стає його дружиною, і настільки коханою дружиною, що султан (в перший і останній раз в історії династії Османів) живе з нею в моногамному шлюбі, не знаючи інших жінок. Мало того, Роксолана стає негласною радницею Сулеймана і керує країною разом з ним, бере участь у державних справах, вирішує внутрішньополітичні та зовнішньополітичні питання. Її думку визнають у владних колах авторитетною, вона протегує мистецтвам, з’являється в суспільстві з відкритим обличчям – і при цьому користується повагою діячів ісламу як зразкова правовірна мусульманка. Життя великої султанші було ознаменоване як благими справами, так і кривавими злочинами. Чотириста із зайвим років тому досягнути подібної висоти положення, та ще в чужій країні, очевидно, було б просто неможливо. Українська дослідниця О. Забужко називає Анастасію Лісовськую «жінкою, безумовно, видатною, з всіма ознаками типово «ренесансної» особистості» [7]. Культ Роксолани створювався в Україні протягом багатьох десятиріч. У радянське життя як повномасштабний міф він увійшов у 1980 році за допомогою однойменного романа Павла Загребельного [8]. (Роман зберіг позиції бестселера і в новому тисячолітті). Знекровлена арештами і переслідуванням, до початку 80-х національна інтелігенція не мала ані легальних можливостей, ані пасіонарних лідерів, щоб очолити або хоч би продовжити боротьбу за збереження нації, мови, історичної правди на державному рівні. У таких умовах поява роману П. Загребельного, одного з стовпів соцреалізму, виявилася реальною можливістю суспільного прочитання трагічної історії українського народу. Національні очікування виявилися тим акцентованим, маніфестованим контекстом, в якому і була сприйнята жіноча символіка Роксолани. Доля Анастасії Лісовської була прочитана як доля українського народу – здатного вистояти, зберегти дух, але не батьківщину. Страждання Роксолани як страждання України – саме цей проект був виявлений між рядками роману Павла Загребельного. Чи було використання жіночого як національного свідомою стратегією автора – сказати важко. Особистість завжди залишається в тій або іншій мірі непізнаною і, ймовірно, непізнаваною. «Всяке визнання, всяке саморозкриття індивіда є і камуфлювання ним своєї особистості» [9]. У цьому випадку не важливо, чи намагався Павло Загребельний побудувати систему традиційних для підцензурної літератури аналогій і алюзій або просто розповідав історію видатної українки. Однак по-справжньому важливо, що поза авторським, а разом із цим і суспільним інтересом залишилась політична кар’єра Анастасії Лісовської – дипломатки, реформаторки, інтриганки, яка, зі слів О. Забужко, була не гірше за яку-небудь Катерину Медичі [7, с. 168]. Заради збереження об’єктивності, потрібно зазначити, що в турецькій історичній традиції, в історичній свідомості турок Роксолана (Хуррема) зафіксувалася якраз як хитра, впливова особа, підступна інтриганка, поведінка якої призвела до падіння Османської імперії.Однак і це, на перший погляд, дивно, у власне українській історичній традиції доля Роксолани виявилася не написаною зовсім, а місію збереження образу (і особистості) взяла на себе література, якій внаслідок іншої методології пізнання світу в кінцевому результаті дозволено описувати ситуації із закритими або не цілком відкритими очима. Звідси, ненаписана, а разом з цим і не прочитана символіка жіночого в контексті соціального, політичного, в контексті вибору, нарешті, цілком зрозуміла. Логіка консервативного, радянського, але у той час і патріархального мислення не давала можливості побачити те, що не вписувалося в стабільну, традиційну картину світу. Жіноче волевиявлення, прийнятне і зрозуміле на рівні сім’ї, не могло бути сприйнято у політичному контексті. Сам автор пояснив міф створеної ним Роксолани через призму страждання: «Роксолана стала символом українки, яка ніде не пропаде, не загине ні при яких обставинах. Вона гідна поваги. Вона страждала все життя. Я написав в романі, що вона померла не від віку, а від страждань» [8]. Однак і культ страждання за батьківщину, за батьківщиною і поза батьківщиною навряд чи можна вважати реально жіночим символізмом, хіба що таке яскраво виражене страждання в логіці патріархальної традиції не до особи чоловіку. Напевно, можна констатувати, що у 80-і роки міф Роксолани не був сприйнятий як жіночий міф. Він був сприйнятий як міф національний.Роздумуючи про жіночий символізм у контексті розвитку національної культури, хорватська дослідниця Вівіана Радман висловила цікаву думку: «Жінка як Нація» є люблячою, бажаною, тією, хто захищає, але «Нація як Жінка» є спотвореною і ненадійною» [11]. Можливо, «спотвореність і ненадійність» репрезентації нації як жінки в міфі Роксолани призвела до нового перепрочитання цього символу в перше десятиріччя української незалежності. Не секрет, що держави, які довгий час знаходилися в колоніальному положенні, отримуючи нарешті свободу і право на історію, вдаються до створення історичного міфу, міфу пафосного, героїчного, національного. Процес «міфотворення» охопив весь спектр гуманітарного знання і, насамперед, торкнувся історичної і філологічної науки. Результатом пошуку національної ідентичності і джерел державності стало перепрочитання історії Київської Русі як української держави, історії козацтва як другої спроби українського державного будівництва, повернення багатьох імен, переусвідомлення всіх аспектів політичної і культурної історії ХХ віку. В умовах виразно відчутної необхідності в національних героях, українські історики, літератори, кінематографісти звернулися до проектів, пов’язаних із формуванням і відтворенням особистісних рис і української ментальності, вираженої в діях тих або інших історичних персонажів. Логіка нового державного символізму, за ідеєю, повинна була привести в дію механізм актуалізації, в тому числі і тих рис і подробиць біографії Роксолани, що в радянський час залишалися в тіні. Проект нового державного символізму тільки виграв би від введення в суспільну свідомість позицій, пов’язаних із політичною і реформаторською діяльністю однієї з улюблених українських героїнь.І процес перепрочитання образу Роксолани дійсно почався в середині 90-х років. З його підсумками можна познайомиться за двома видами джерел, що не так давно і з великим небажанням були схвалені академічними дослідниками як прийнятні і можливі варіанти вивчення історичного процесу: по-перше, це матеріали інтернет-сайтів, по-друге, відео-документи, у даному контексті – перший український телесеріал «Роксолана» («Полонянка султана», «Дружина халіфа»).Скориставшись пошуковими системами Yandex, Aport, Rambler, Sesna і поставивши за умови пошуку ім’я «Роксолана», можна уявити собі рівень поширення і міру усвідомлення нового жіночого національного символізму. Результат пошуку, наприклад, за системою Yandex, пропонує досліднику 112 серверів, 3067 сторінок, на яких 9515 разів згадується задане ім’я. Відкинувши енциклопедичні статті, присвячені племені роксоланів, а також книгарні, що торгують однойменною книгою Павла Загребельного, ми можемо отримати «сухий», але вражаючий залишок укорінених в масовій свідомості образних стратегій. Українська Роксолана – це «лідер квіткового бізнесу України ТОВ «Роксолана», журнал для жінок, численні кафе, мінеральна вода, порт-фоліо моделей і фотографії дам, бажаючих вийти заміж за рубіж, псевдонім української співачки, рекламні агенції, косметичні фірми, колекції верхнього одягу і нижньої білизни, салони і магазини, кухонні меблі та механічні прилади [12].Напевно, треба володіти якимсь особливим почуттям патріотизму (або просто не володіти їм), щоб так неуважно використати те, що могло б стати серйозним орієнтиром жіночого руху, джерелом високої історичної самооцінки нації і таке інше. Принаймні важко уявити собі французькі колготки фірми «Марсельєза» або мінеральну воду «Лукреція Борджіа». Проте, справа не в порівняннях, а в базових принципах нового використання жіночого історичного символізму. Можна погодитися з дослідницею Тетяною Кліменковою, яка, аналізуючи статус жінки в пострадянській Росії в книзі «Жінка як феномен культури: погляд з Росії», зазначила, що таке становище в просторі формування жіночого символізму є результатом розгляду жіночого через призму порнопарадигми [13]. Але, з іншого боку, в ейфорії створення позитивного національно-історичного міфу таке відношення до потенційного світоча українства виглядає щонайменше дивно. Безконтрольність тиражування імені національної героїні Роксолани дозволяє констатувати, що новий історичний конструкт минулого і майбутнього української державності в 90-і роки створювався як чоловічий: як чоловічий національний, традиційний міф, в якому натуралізація патріархальності відігравала ключову роль. Більш того, цей конструкт базувався на моделі виключення Іншого – в цьому випадку не тільки Іншого-Жіночого, але і Іншого-Неукраїнського. Цю ситуацію відома дослідниця положення жінок в Східній Європі Пеггі Ватсон назвала ефектом «націоналізм проти громадянства» [14]. У конструкцію громадянства, за думкою цієї авторки, тепер входить етнічне розділення, що було відсутнє при радянській системі, логіка бінарних опозицій «ми»/»вони» стає домінуючою. Якщо поглянути з цієї точки зору на сумну долю нового міфу Роксолани, то багато чого стає зрозумілим. Політична кар’єра, реформаторська поведінка Анастасії Лісовської – це не «ми», це «вони», адже вся її блискуча політична, культурна, просвітницька діяльність була направлена на розвиток Османської держави, на зміцнення позицій ісламу. А значить, у нову історичну свідомість Роксолана ніяк не може увійти в образі української героїні (можливо, якби Анастасія Лісовська загинула від рук султана або змовників, встигши перед цим підписати який-небудь акт про передачу Стамбулу українським козакам, то, в цьому випадку, тиражування її старого-нового образу придбало б риси незаперечної святості. Але вона вижила, вона була успішною, це означає, її не треба включати у цілком позитивний пантеон «справжніх героїв»). Власне кажучи, саме так і трапилося. Продовжуючи розчулюватися стійкістю української жінки Роксолани в ході промоушн-кампанії зі зйомки першого українського серіалу, а також після його виходу (про серіал – нижче), редакційна колегія, колектив укладачів Інституту гуманітарних досліджень і Союзу жінок України, що працював над створенням першого в історії держави біографічного енциклопедичного словника «Жінки України», не знайшов за потрібне включити Анастасію Лісовську в число своїх героїнь. Вона виразно не вписалася в критерій, позиціонований в роботі як основний: «основним критерієм відбору був особистісний внесок жінки в певну сферу життя країни, її суспільний імідж, зокрема, її трудові досягнення, представництво в державних органах влади, звання, державні нагороди…» [15]. Між тим, в «Біографічному енциклопедичному словнику» присутні статті, присвячені, скажімо, Ганні Ярославні – дружині французького короля Генріха І Капета, Євпраксії – дружині німецького імператора Генріха IV, Єлизаветі Ярославні – дружині норвезького короля Гаральда ІІІ, а після датського короля Свена ІІ і навіть напівлегендарній сестрі фундаторів Києва Кия, Щека і Хорива – Либіді [15, с. 13, 139, 141, 249]. Відсутність Роксолани в цьому фундаментальному збірнику – ще один вияв протистояння непрочитаного і ненаписаного. Хоч, можливо, прочитаного і саме тому – ненаписаного. У новій українській символіці було здійснене друге виключення реальної Роксолани. І не тільки тому, що «наша» стала «чужою», але і тому, що її життєвий сценарій виявився надто далеким від відвертої логіки нової патріархальної хвилі, яку вище згадана Пегги Ватсон називає «маскуліністським націоналізмом». Застосування такого радикального визначення в контексті історичних реалій України 90-х років ХХ – початку ХХІ сторіч вимагає уточнення: коли мова йде про символічні стратегії, то означати їх можна лише як переважаючі тенденції, а вивчати в академічному ключі досить складно, оскільки символічні практики, як правило, «ховаються» в текстах і підтекстах тих або інших документів, у позиціях засобів масової інформації і не артикулюються як ідеологічні програми державних органів і інститутів. Іншими словами, неможливо відшукати і проаналізувати джерело, в якому було б зафіксоване те або інше відношення до жіночого символізму взагалі і до міфу Роксолани зокрема. Проте, міф Роксолани і його поширення в символічному просторі незалежної України, крім практики виключення Іншого, демонструє ще одну рису, що вимагає пильної уваги в контексті становлення нового українського патріотизму. Відомо, що ідентифікація нації відбувається в тому числі і через спільні (сформульовані в масовій свідомості) відповіді на ключові питання буття. У тому числі і на питання: «Чим пишаємося? Що ненавидимо?».У контексті жіночого символізму це питання є так само актуальним, як і в контексті становлення нового історичного міфу. Образ Роксолани, зрозуміло, окремий випадок, однак його широке використання дає право розглянути процес формулювання «гордості нації» за допомогою телебачення. Зйомки серіалу «Роксолана» успішно пройшли в 1996 році, режисер дії Борис Небієрідзе представив проект як серйозний фільм, заснований на реальних історичних подіях. У 1997 році серіал вийшов на телевізійний екран України, в 2000 – був показаний по ОРТ. Шанси перепрочитання образу Роксолани були дуже високі. По-перше, жанр телесеріалу сам по собі дозволяє акцентувати увагу на детективній (політичній) інтризі. По-друге, на новий підхід до образу мали вплинути вже згадані історичні обставини, власне саме суспільство, що явно зажадало національних героїв. По-третє, вдячна глядацька аудиторія, сприйняття якої визначалося якраз чинником непоінформованості ані в подіях шістнадцятого віку, ані в літературних баталіях, що проходили з цього приводу. Простіше кажучи, глядацька аудиторія була готовою спожити саме той і тільки той продукт, що запропонує їй телевізійний екран. По-четверте, добре підібраний акторський ансамбль – Ольга Сумська (Роксолана), Анатолій Хостікоєв (Сулейман), Тетяна Назарова (Валіде – мати Сулеймана), Раїса Недашковська (мати Насті-Роксолани).Всі ці чинники дозволяли створити, а точніше реально відтворити ренесансну, неоднозначну, мінливу, але дуже сильну фігуру, особистість, яка двічі подолала кордони стереотипного сприйняття жіночого українського – як власне жінка і як носійка української ментальності.Не можна констатувати, що серіал не вдався або виявився поганим. Але важливо зазначити, що не прочитане жіноче так і залишилося за кадром, а, значить, поза режисерським баченням проблеми. Серіал виявився непоганим. Він виявився цілком традиційним. Настя-Роксолана із серії в серію транслювала форми і механізми стійких патріархальних стратегій. З логіки фільму виходило, що досягнення Роксоланою своїх життєвих задач (у тому числі і задач патріотичного характеру, наприклад, звільнити полонених козаків) базувалося не на особливостях її поведінки, а на експлуатації жіночого біологічного. Роксолана полонила султана своєю красою, він, одурманений любов’ю, ставав досить слухняним знаряддям у її руках – ось основна логіка прочитання образу (і створення міфу) Роксолани. За ходом розвитку сюжету українська Роксолана навіть ставала схожою на персидську Шехерезаду, тому що всі свої «важливі задачі» вирішувала виключно ночами, нашіптуючи після любовних утіх свої спогади, побажання, оголошуючи вимоги. Режисер-постановник серіалу не побажав побачити очевидного: якби тільки жіноча чарівність Роксолани так притягала турецького султана, скільки вона б протрималася як любима дружина? Адже вони прожили разом не один десяток років. Значить, було і щось інше? Знов не побачене? Знов не показане?Українська дослідниця Оксана Забужко пропонує розглядати відтворення міфу Роксолани з точки зору феномену колоніальної психології. Вона називає це «клінічним комплексом другорядності – коли привабливість «своєї» жінки для чужаків автоматично підвищує в очах чоловіка як її власний сексуальний статус, так і, eo ipso, статус репрезентованої нею «материнської» спільноти» [7, с. 168]. Це цікаве зауваження дозволяє констатувати дуже важливу для розуміння сучасного жіночого символізму проблему: розмежування (війна?) між чоловічим і жіночим, між андрогенним і фемінним в українській культурі завжди відбувалося на фоні або при домінації «чужого» втручання. Базові гендерні конструкції, навіть у тому випадку, коли вони були традиційно патріархальними, формувалися під впливом комплексу провінціальності, під впливом погляду, що відображений від чужого (метропольного) дзеркала. Його логіка проста, але, мабуть, вбивча для нації як такої: Роксолана – хороша для Туреччини, значить, хороша для нас (варіант: Гоголь – хороший для Росії, хороший для нас).Потрібно зазначити, що комплекс другорядності виявився не подоланим у період формування нового національного міфу. Причому, не подоланим як у чоловічому, так і в жіночому символізмі.Отже, перепрочитання міфу Роксолани в контексті жіночого символізму привело до наступного (другого, третього?) виключення Іншого з дискурсу патріархальної стратегії. У контексті національного символізму нове-старе перепрочитання жіночого міфу натуралізувало проблему вторинності.Для історичного процесу, що сторіччями був суцільним виключенням Іншого – це дрібниці. Але для самоідентифікації нації новий міф Роксолани може бути визначений як небезпечний. По-перше, він впроваджує в ідеолого-герменевтичний світ модель жіночої поведінки, в якій експлуатація жінкою тілесних стратегій виявляється успішним шляхом досягнення мети. По-друге, цей міф створює небезпечну ілюзію «всепереможної сили» української жінки на полі битви із завоювання «заморського принца» (в цьому сенсі навряд чи доводиться дивуватися тому, що, за даними Українського центра із запобігання торгівлі жінками La-Strada, щорічно 400 тис. жінок України виявляються втягнутими в нелегальну проституцію за межами країни). У цьому контексті риторичними залишаються питання: чим пишається влада, називаючи українських жінок «нашими Роксоланами»? І якими саме «Роксоланами» пишається народ? Можна констатувати, що в роки української незалежності теоретичний конфлікт між ненаписаним і непрочитаним жіночим символізмом перестав існувати, зник, випарувався на користь «зручної», традиційної, у певному значенні – колоніальної – й у всіх смислах – патріархальної стратегії влади. Слід також підкреслити, що процес академічного аналізу жіночого символізму має значні перспективи, як в науковому сенсі, для того, щоб заповнити прогалини у розумінні механізмів створення ідеального, так і у моральному контексті, оскільки такий аналіз допоможе жінкам і чоловікам тверезо оцінювати ідеологічну реальність і давати свідомий опір штучним стереотипним конструкціям.В статье проанализированы процессы формирования женского символизма в современной истории Украины. В качестве объекта исследования были выбраны стратегии создания образа идеальной женщины –исторической и литературной героини Роксоланы. Анализируемые материалы позволили сделать вывод об особенностях прочтения мифа в советский период и в период независимости. Особенностью женского исторического символизма стал факт использования образа для утверждения национальных идей. Механизмы гендерной репрезентации и в тот и в другой период были подчинены патриархальной логике власти.
In the article the processes of formation of female symbolism in a modern history of Ukraine are parsed. As object of research the policies of creation of image of the ideal woman – historical and literary heroine Roksolana – were selected. The parsed materials have allowed to draw a conclusion about features of a perusal of the myth in the Soviet period and in the period of independence. A feature of female historical symbolism became the fact of usage of a mode for the confirmation of national ideas. Mechanisms of gender representations both in that and in other period were subordinated to the patriarchal logician of a power.