Стаття присвячена дефінітивному аналізу понять «обряд», «ритуал», «церемонія», «звичай», «традиція», «інновація». З’ясовані основні підходи до генези явищ і зроблена спроба аналізу співвідношення базових термінів святково-обрядової сфери.
Обрядовість належить до первинних культурних чинників, без урахування яких нерідко буває незрозумілим походження й подальший хід розвитку людської культури. Обряди, свята, звичаї завжди існували як особлива форма спілкування між людьми. Результати досліджень археології, етнографії, інших наук дають підстави припустити, що обрядовість виникла на тому етапі розвитку цивілізації, коли людина навчилась передбачати соціально визначні життєві ситуації. Уже в первісному суспільстві обрядовість виконувала пізнавальну, навчально-виховну, емоційно-психологічну й естетичну функції [1, с. 13]. У процесі генезису та трудової діяльності людина за допомогою цих явищ висловлювала свої світоглядні уявлення, захищалась від ворожого оточуючого середовища та створювала природний, необхідний організму ритм: праця – відпочинок. Святкування, відзначення у формі обрядів певних вузлових моментів у житті роду, племені, сім’ї, окремої людини від систематичного повторювання переростали в традицію, що мала глибоке суспільне навантаження й далеко ширші функції, ніж просто розважальний акт. Мотивом обрядових потреб завжди виступає соціальний інтерес.
Дослідження феномену обрядовості є одним з актуальних питань низки гуманітарних наук – історії, етнології, філософії, культурології, соціології тощо. У різних фахівців склалися неоднакові підходи до визначення понять, якими вони оперують. Без чіткого з’ясування понятійного апарату досконале вивчення будь-якої проблеми неможливе.Мета статті – дефінітивний аналіз понять «обряд», «ритуал», «церемонія», «звичай», «традиція», «інновація», що є базовими для дослідження святково-обрядової сфери. Для цього треба вирішити такі завдання: з’ясувати основні загальні підходи до понятійного апарату та відмінності у визначенні окремих термінів, проаналізувати співвідношення між поняттями.Статтю написано на основі доробків етнографів, істориків, філософів, які займались проблемами обрядовості.Аналізуючи співвідношення обрядовості, традицій, звичаїв, дослідники підкреслюють їх тісний зв’язок, але, водночас, безперечну специфіку. Найбільш докладно ця думка обґрунтована В.Ю. Келембетовою. Вона вказує, що ці поняття близькі, споріднені, але далеко не тотожні. Розкриття суті кожного з них становить як теоретичний, так і практичний інтерес [2, с. 225]. Найбільш докладно в літературі розроблені поняття обряду й обрядовості. Частина дослідників підходить до визначення обряду через його генезу. Тут склалося два основні підходи, що умовно можна позначити як етнографічний і філософський.Розглядаючи генезу обряду, його першооснову етнографи вбачають у виробничій діяльності й соціальних відносинах. Це є характерним як для вітчизняних, так і для зарубіжних дослідників. Французький етнолог Арнольд ван Геннеп указує, що головна мета обрядів – забезпечити людині перехід від одного певного стану до іншого й у символічних діях відзначити етапи людського життя [3, c. 9]. Ретельно й досконало символічну природу дій людини, що пов’язані із соціальними стосунками й мають обрядовий характер, розглядає англійський етнолог Дж.Дж. Фрезер [4]. Про символічний характер обрядових дій і про їх соціальну природу писав Е. Тейлор [5, c. 474-517]. Але ці дослідники уникали чіткого визначення того, що вони розуміють під словом «обряд». Це пояснюється тим, що вони займались конкретно-історичними формами обрядовості. Предметом дослідження етнографів є зовнішня форма явища. Можна навіть сказати, що етнографи вивчають те, що, без всякого сумніву, є обрядом, і тому не завжди виникає необхідність давати теоретичне визначення.У визначенні, що надає І.І. Фурсін, обрядовість розглядається як один «зі специфічних засобів відображення, закріплення та відтворювання соціальних і духовних цінностей» [6, с. 10]. Н.М. Закович відзначає в обрядовості момент функціонування певних суспільних відносин [7, с. 4].На відміну від етнографічної, у філософській літературі переважає світоглядне пояснення виникнення обрядів. Підґрунтям для своїх роздумів щодо генези обрядовості В.Н. Горовий вважає знахідки неолітичних поховань. Вони свідчать, що вже за тих часів люди в певних ситуаціях відтворювали якісь конкретні символічні cтереотипні дії, що відображували їх уявлення, у даному випадку про життя та смерть [1, c. 12].Найголовніше місце в теоретичних міркуваннях щодо обрядовості посідає аналіз її символічної природи. Саме в символізмі обряду дослідники вбачають його найхарактернішу дефінітивну рису. Д.М. Угринович під обрядом розуміє «дії, що виступають як символи (знаки) певних соціальних ідей, цінностей і норм» [8, с. 5]. Такої ж думки дотримуються В.Р. Корчагіна, І.В. Суханов та інші автори. Ще раніше символічну природу обряду, процес відокремлення в ньому символів від практично доцільних дій у матеріально виробничій практиці ґрунтовно розглядали у своїх численних працях відомі етнографи та філософи М.О. Косвен, С.О. Токарев, Ю.П. Францев. Саме символічний характер обряду становить ту специфічну особливість, що відрізняє його від таких близьких явищ, як традиції, свята та звичаї. Ці останні не зводять до обрядів, хоч можуть включати в себе обрядові елементи.З метою поглиблення розуміння обряду ряд авторів вводить до своїх визначень додаткові ознаки обряду як соціального явища. А.П. Пономарьов характеризує обряд як сукупність традиційних умовних дій, котрі в образно-символічній формі виражають установлені зв’язки людей з природою та поміж собою [9, с. 268]. Ю.В. Бромлей у характеристиці обрядів указує на стереотипні форми масової поведінки, що мають вираження в повторенні стандартизованих дій. Підкреслюючи символічний характер, він наголошує на позбавленості доцільності та вказує на соціальну функцію – прилучення до домінуючої системи нормативних вимог [10, с. 70-71]. На думку В.А. Руднєва, обряд – це «традиційна, загальноприйнята ігрова театралізована дія» [11, с. 27]. В.Н. Горовий підкреслює, що особливістю обряду є синтез у ньому різних видів мистецтв, що дає можливість впливати не тільки на розум, але й на почуття учасників [1, с. 18].Р.Ф. Ітс підкреслює регламентацію дій в обряді, пов’язаних з найважливішими подіями соціального, сімейного та духовного життя етносу [12, с. 48]. Н.С. Романова вказує, що обряд – це стійка в часових межах система санкціонованих символічних колективних дій, що відбуваються при найбільш важливих подіях у житті індивіда, соціальної групи або суспільства в цілому та є засобом відтворення соціально значних ідей [13, с. 27]. На індивідуалізованому характері обряду наголошує Д.М. Генкін, який розглядає обряд як «персоніфіковане особисте свято», тому що святкова ситуація, що викликала до життя обряд, завжди народжена подією особистого характеру, стосується в першу чергу конкретної особистості, а вже через неї – суспільства в цілому [14, с. 46]. На думку автора статті, неправомірно пов’язувати першооснову обряду тільки зі святом. Тоді виключається цілий пласт обрядів – поховальних.Узагальнення різних підходів дає можливість трактувати обряд як традиційні символічні дії, що в образній формі виражають соціально визначні події в житті людини та соціуму.У тісному зв’язку з обрядом перебувають поняття «ритуал» і «церемонія». Деякі дослідники, зокрема Ю.В. Бромлей, Р.Ф. Ітс, вважають їх синонімами. Ці поняття не завжди різняться в історії культури. У країнах, де розповсюджена католична конфесія й богослужіння довгий час проводилось виключно латиною, обрядові дії називались латинськими словами. Ритуал походить від ritualis (обрядовий), корінь якого – ritus –означає «релігійний обряд»; caeremonia з латини – культовий обряд, благовіння. Отже, ототожнювання понять «ритуал», «церемонія» має певне підґрунтя, тому що спочатку вони позначали одне й теж. Однак у сучасній обрядовій практиці й у науковій літературі ці поняття набули відмінного забарвлення.На думку А.С. Онищенка, ритуалом треба вважати обряди надзвичайно урочистого, демонстративного характеру, де форма виконання жорстко регламентована [15, с. 27]. У такому розумінні ритуал прирівнюється до офіційної урочистості, дипломатичного прийому тощо. Існує й більш широке тлумачення ритуалу – як сукупності приписів і правил проведення обрядів. І в тому, і в іншому випадках до ритуалу відносяться норми складних символічних дій, що історично виникли або були навмисно встановлені й система яких набула жорсткої канонізації. Ритуал являє собою демонстрацію форми, що втілює не стільки змістовність цінностей, скільки ставлення до них – визначення, повага.Деякі дослідники відзначають різницю в самому обсязі понять «обряд» і «ритуал». І.І. Фурсін вважає, що «внутрішня структура ритуалу включає ряд складових елементів свята, обряду, ювілею в їх послідовному застосуванні» [6, с. 16]. В.А. Руднєв протиставляє обряд і ритуал за ознакою «народний – офіційний»: «У дійсності ритуал є правилом (порядком) проведення того або іншого релігійного чи цивільного акту офіційним представником церкви або держави… Корінна відмінність обряду від ритуалу полягає в тому, що в ньому немає нічого приписаного або офіційного» [11, с. 7]. На думку М.С. Романової, під ритуалом слід розуміти соціально санкціоновані символічні дії [13, с. 10]. При такому розумінні ритуалами можна вважати як самостійні явища, так і елементи обрядів. А.П. Понамарьов указує, що сукупність обрядів, пов’язаних з відзначенням найважливіших життєвих подій переважно культового змісту, становить ритуал [9, с. 269]. Отже, при всіх різноманітних визначеннях ритуалу більшість авторів підкреслює в цьому понятті чітку регламентацію символічних дій, неможливість відхилення від приписаного порядку. Автор статті, у цілому дотримуючись цього підходу, вважає за необхідне уточнити, що ритуал може бути лише частиною обряду.В енциклопедичному словнику церемонія визначена як урочистий офіційний акт, при проведенні якого встановлено відповідний чіткий порядок [16, с. 1484]. А.С. Онищенко під поняттям «церемонія» пропонує розуміти будь-яку офіційну дію, урочистість, у тому числі й обряд, порядок проведення якого заздалегідь жорстко встановлений, і порушення його неможливе [14, с. 27]. Арнольд ван Геннеп церемонією вважає «особливого роду дії, що відповідають певним почуттям і певній ментальній орієнтації суспільства» [3, с. 8]. Між ритуалом і церемонією є відмінності, але вони стосуються незначних деталей, тому в конкретно-історичному дослідженні ці поняття можуть використовуватися як тотожні.Звичаї різних народів – один з головних об’єктів вивчення в етнографічній науці. Автори колективної монографії «Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы...» під звичаєм розуміють усталений, загальноприйнятий порядок проведення певних суспільних дій, традиційні правила поведінки [17, с. 5-6]. Р.Ф. Ітс звичаєм вважає усталене правило поведінки в конкретній етнічній спільноті. На його думку, між звичаєм і обрядом існує різниця. З ним погоджується В.Ю. Келембетова, яка зазначає, що до звичаїв належать усі обряди, але не тільки вони. Отже, поняття «обряд» вужче, ніж поняття «звичай». Будь-який обряд є звичаєм, але не кожний звичай є обрядом. Чимало звичаїв не мають нічого обрядового, наприклад народне звичаєве право, сусідська взаємодопомога (толока) тощо [2, с. 226]. Б.В. Попов указує на тісний зв’язок обрядів і звичаїв. Під останніми він розуміє «стереотипний засіб людської діяльності, що має в даної спільноти людей авторитет давнини, який передається від покоління до покоління. Унаслідок цієї особливості звичаї належать до явищ яскравої етнічної забарвленості» [18, с. 126]. Такого ж визначення дотримуються й автори енциклопедичного словника. Вони наголошують, що звичаї – це традиційні дії, що супроводжують найважливіші моменти життя й виробничої діяльності людини [16, с. 921]. Отже, головні ознаки звичаю – традиційність дій, що існують протягом багатьох поколінь і стосуються ключових подій життя людини, маючи певну етнічну забарвленість.І звичай, і обряд належать до явищ традиційних, тобто є формою виявлення традиції. Слово «традиція» походить від латинського traditio – передача. Р.Ф. Ітс визначає її, як явище матеріальної або духовної культури, соціального або сімейного життя, що свідомо передається від покоління до покоління з метою підтримки життя етносу. На думку В.Є. Келембетової, традція – поняття широке. Воно ввібрало до себе багато елементів наступності, зокрема, у розвитку культури. Це – одна з форм суспільних відносин. Кожна традиція має конкретно-історичний зміст. Б.В. Попов розглядає традицію як «масову народну творчість в області побуту, праці, повсякденних і святкових форм сумісної діяльності» [18, с. 191]. В енциклопедичному словнику підкреслюється, що традиція – це елемент соціальної та культурної спадщини, що передається від покоління до покоління та зберігається в суспільствах, соціальних групах протягом тривалого часу. В якості традицій виступають певні звичаї, обряди. Отже, у розумінні традицій дослідники не мають розбіжностей. Головна ознака традицій –спадкоємність протягом багатьох поколінь.Поруч з поняттям «традиція» перебуває поняття «новація», або «інновація». Б.В. Попов характеризує їх як «відносно протилежні й разом з тим взаємопов’язані між собою моменти існування та розвитку соціально-культурного надбання» [18, с. 190]. Р.Ф. Ітс вважає, що інновації виникають унаслідок цілеспрямованої діяльності людей і являють собою нові елементи культури соціальних організмів, що свідомо зберігаються в межах етносу. З часом інновація може стати традицією. С.А. Арутюнов, розглядаючи генезу інновацій і даючи їх класифікацію, вважає інновації трансформацією культури, що не має закріплення в традиції [19, с. 31-49]. Тож інновацією, або новацією, можна вважати нові елементи в культурі, запозичені або привнесені свідомо чи під впливом зовнішніх чинників. Це явище не має такої яскравої етнічної забарвленності, як традиція.Таким чином, наведені характеристики дозволяють виокремити спільні та відмінні риси понять і зіставити їх.Усі означені поняття належать до явищ культури, супроводжують найважливіші, визначні події в житті людини, суспільства, етносу.Найвужчими й такими, що мають чітку регламентацію, можна вважати ритуал і церемонію. Ці явища майже збігаються. Ширшим поняттям є обряд. Ритуал і церемонія можуть бути лише частиною обряду. На відміну від перших, обряд не має такої чіткої регламентації, дозволяючи певну свободу дій, хоча й у певних межах. Ритуал і церемонія все ж таки мають більш офіційний статус. Звичаї, традиції, інновації лежать у дещо іншій площині. Традиції обумовлюють багато явищ культурного простору, включаючи звичаї. Будь-який звичай є традицією. Новації запозичуються свідомо або неусвідомлено внаслідок контактів з іншою культурою. З часом новація повинна перетворитися на традицію або зникнути. Усі ці явища, за винятком новацій, мають виражену етнічну специфіку та є складовими етнічної культури.Дефінітивний аналіз інтерпретації обрядовості дає можливість для наукових розвідок святково-обрядової сфери в конкретних територіальних і часових межах. Варто в подальших дослідженнях розглянути дефінітивні основи інтерпретації феномену свят і проаналізувати їх співвідношення з обрядовістю. Результати статті можуть зацікавити етнологів, філософів, істориків і мати практичне втілення при викладанні гуманітарних дисциплін у навчальних закладах.Статья посвящена дефинитивному анализу понятий «обряд», «ритуал», «церемония», «обычай», «традиция», «инновация». Выявлены основные подходы к генезису явлений и сделана попытка анализа соотношений базовых терминов празднично-обрядовой сферы.
The paper is devoted to definitive analysis of concepts “rite”, “ritual”, “ceremony”, “custom”, “tradition”, “innovation”. The basic approaches to genesis of phenomenon are revealed and the attempt of analysis of festive-ceremonial sphere base terms correlation is made.