У цій статті автор підкреслює необхідність вивчення діяльності громадського об’єднання «Просвіта» як елементу духовного відродження в українській державі. Діяльність «Просвіти», за словами автора статті, привела не лише до усвідомлення українським народом своїх національних ознак, але й до утворення української національної держави, у чому й полягає історичне значення «Просвіти» як суб’єкта націєтворчих і водночас державотворчих процесів.
Українське відродження XIX ст. було черговим етапом націєтворчого процесу, що являв собою відновлення зруйнованої в минулому народної структури та перехід до іншої національної стадії розвитку. Через низку історичних обставин кульмінація процесу, уповільненого порівняно з іншими слов’янами в часі, припала на середину XIX ст. Його безпосереднім суб’єктом за того періоду виступила громадська організація «Просвіта», що, дбаючи про освіченість переважно дорослого населення, сконсолідувала український народ, піднесла його національну свідомість до рівня, який дав право називатись нацією, і, що важливо, за періоду бездержавності стала носієм національної ідеї.
Із зазначеного стає зрозумілою потреба з’ясування такої проблеми, як роль та історичне значення «Просвіти» у процесі творення нації, що, у свою чергу, об’єктивно привело до створення української національної держави, а також необхідність оцінки зробленого товариством у минулому з метою врахування всіх хиб, притаманних згаданому процесу, для уникнення їх на сучасній стадії націєтворення. Порушене питання розглядалось опосередковано у працях О.М. Германа [1], [2], О.М. Цапка [3] й авторки даного дослідження [4]. Проте жоден з авторів не дав йому всебічної характеристики, причиною чого, зокрема, стало акцентування уваги дослідників на окремих регіонах, а також той факт, що вони не ставили за мету всебічно розглянути ту частину періоду націєтворення, на який впливала «Просвіта» протягом свого існування, оскільки досліджували лише окремі його частини, а тому, відповідно, і не могли показати важливість для всього процесу українського націєтворення товариства як всеукраїнського явища, концентруючи увагу на окремих фрагментах. Порушувались переважно лише ті аспекти питання, що були пов’язані з формами піднесення національної свідомості (у зв’язку з чим перевага надавалась характеристиці, що була спрямована на піднесення національної свідомості народу, а не аналізу роботи організацій), та проблема впливу націотворення на динаміку діяльності товариства. Розгортання досліджень у зазначеному напрямку й уникнення дослідниками цілісного розгляду явища були зумовлені регіональністю досліджуваного об’єкта. Метою ж нашого дослідження є висвітлення з’ясування всебічної ролі «Просвіти» в націєтворенні, починаючи з часу її виникнення до утворення незалежної національної держави. У зв’язку з чим постають наступні завдання: показати внесок «Просвіти» до процесу націєтворення та висвітлити її значення;визначити функції товариства у згаданих процесах;проаналізувати, до яких наслідків, що об’єктивно випливали з діяльності організації, привела її праця;на основі проаналізованого матеріалу зробити висновок щодо ролі товариства у творенні української нації.Зауважимо, що виклад вестимемо з моменту утворення «Просвіти», зосереджуючись у силу цього на другій половині XIX ст. у західноукраїнських землях (зокрема, Галичині), а з 1905 – 1906 рр. паралельно простежуючи перебіг націєтворчих процесів у підросійській Україні. Хронологічними рамками періоду визначаємо час від утворення товариства до моменту прояву українського народу як нації, що виявилось у проголошенні на Наддніпрянщині спочатку автономії, а згодом незалежної держави.Нація як інваріант історичного процесу характеризується наявністю базового компоненту, яким виступає система цінностей, що доносить вона до своїх представників і завдяки їм передає наступникам. За час існування нації як структури еволюціонізували, зіткнулись із динамічними змінами, однак основні складові змістового наповнення залишились тими ж. Будучи наскрізним історичним явищем, нація не змінила своєї суті, навпаки, неоднаковість розвитку на різних історичних етапах допомогла їй набути ознак інваріантності. Репрезентуючи один із видів колективної ідентичності, національний організм зберіг свої характерні риси, до яких відносяться історична пам’ять і спільна масова, громадська культура. Особливість націєтворення українського народу полягала в тому, що для нього була характерною повторюваність перебігу, оскільки кожен черговий його етап завершувався винищенням представницької верстви – інтелігенції, яка є носієм національної свідомості.Національна свідомість жива лише тоді, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати [5, c. 379]. Ідеться, звісно, про народ та інтелігенцію. Про те, ким вони були представлені за згаданого періоду, зупинимось нижче. А зараз звернемось до дефініції поняття «національна свідомість».Національна свідомість – це усвідомлення державно-політичної, громадянсько-територіальної спільності (соборності), духовної єдності, етнічної й історичної спорідненості, психологічної, культурної самобутності та неповторності [6, c. 87].Д. Донцов виділяє три чинники її розвитку: українську пресу, просвітні товариства, земства [7, c. 29]. Розкриваючи проблему, ми зупинимось на другому.«Просвіта» як організація, що протягом століть впливала на пробудження свідомості українського народу, діючи в Галичині, у своїх статутах на цьому не наголошувала. Однак, отримала як наслідок у результаті своєї копіткої праці. Товариства, котрі діяли в підросійській імперії, виражали бажання піднесення національної свідомості українського народу у своїх програмно-організаційних документах. На час виникнення перших товариств на Надніпрянщині «Просвіта» в Галичині діяла вже 37 років і за той період у регіоні вже відбулось піднесення нашого народу на національну стадію, для частини українського народу підросійської України такі питання ще залишались актуальними.У західноукраїнських землях на середину XIX століття українська еліта у формі інтелігенції переживала перехідний період. Провід у 1860 – 1870-х рр. переходив від греко-католицького духовенства до світської інтелігенції. В українських землях, що загарбала Російська імперія в середині XIX ст., провідниками ставали нащадки дворянства, які походили з козацької старшини, та вихідці з низів, які й складали нову інтелігенцію.XIX ст. стало знаковим для українського народу. І. Лисяк-Рудницький відзначав, що саме на той час припав ґрунтовний переворот суспільної ролі інтелігенції, оскільки давалася взнаки втрата історичних провідних верств, частина з яких була винищена ворогами, а частина врятувалася ціною переходу до чужого табору, через що українською лишалася селянська маса, а крім неї, лише тонесенький прошарок інтелігенції [5, с. 363].Проблема денаціоналізації провідних верств гостро постала в усіх українських землях. У Галичині вони були піддані полонізації, в Буковині – онімеченню, у Закарпатті – мадяризації, а в підросійській Україні – зросійщенню.Проблематичним і зовсім невиграшним для всіх українських земель було те, що інтелігенція формувалась з розвитком національного руху.Українці в підавстрійській Україні на час утворення «Просвіти» продовжували перебувати у стані етнографічної маси (тобто залишатись на тому рівні, на якому увійшли до складу імперії). Основна причина цього була в тому, що з народом ніхто не працював, не займався його розвитком, для чого не завжди була сприятливою політика уряду. Це дало підставу В. Гнатюку писати про те, що вищих верств, які мають провід і надають тон і забарвлення національному життю, у західноукраїнських землях не було через денаціоналізацію, а «при українській народності полишилося тільки селянство й духовенство… але вони були страшенно прибиті й темні» [9, с. 3]. Проте варто відзначити, що не один лише український народ перебував на стадії розвитку етнографічної маси. Такий стан був властивий і для інших слов’ян. Можна погодитись із влучним висловом українського соціолога О. Бочковського, який зауважував, що Австро-Угорщина в XIX ст. являла собою живий «етнографічний музей» [9, с. 7].У ще менш виграшній ситуації опинився український народ підросійської України. Там не існувало навіть таких можливостей для розвитку, як в Австро-Угорщині, що все ж таки була конституційною монархією.Російське самодержавство провадило політику, наслідком якої була нівеляція інонаціональних щодо росіян рис. У культурній сфері запроваджувані заходи набували характеру етноциду. Відповідало змісту введене Е. Смітом поняття «культурних воєн», одним із видів яких був культурний опір імперському космополітизму, або його культурному варіанту, або культурному впливу могутніх сусідів [10, с. 70]. Що ж до українців, то ними здійснювався опір поглинанню російською культурою.Щодо українського народу Російської імперії, який у 60 – 70-х рр. XVIII ст. ще мав підстави залишатись нацією та ще мав власне самоврядування, здійснювалась жорсткіша політика, що повинна була знищити всі можливості реалізовуватись у сфері «високої культури, мистецтва, політики» та звести народ до рівня етнографічної маси.Відомо, що носієм національної свідомості завжди виступала інтелігенція, народні ж маси, як правило, йшли за нею або були занурені у свої соціальні проблеми та несвідомі. Процеси національного відродження сприяли пробудженню інтересу до свого минулого, його вивчення. Оскільки розвинутись у повну силу український рух під недрімним оком царського режиму не мав змоги, його центром невдовзі стала Галичина, що М. Грушевський у зв’язку з визначальною роллю у згаданих процесах назвав українським П’ємонтом.Для обох регіонів, освічені верстви яких були виховані на різних інтелектуальних традиціях, співпраця була життєвою необхідністю. Для Галичини – тому, що українців під Габсбургами переймали творчі ідеї з Наддніпрянщини, для надніпрянських українців – тому, що Галичина була притулком від царських переслідувань [11, с. 432].Основним структурним компонентом народу є етнічне ядро, що представляє згуртовану самосвідому відокремлену етнічну групу, що формує осердя й основу нації та держави. Історично склалося так, що основна частина етнічного ядра перебувала в Російській імперії. Мабуть, тому, незважаючи на те, що П’ємонтом в історії українського народу таки була Галичина та в українських землях підавстрійської України раніше відбулось національне визрівання, перше національне державне утворення виявило себе в підросійській Україні. Проте цьому також сприяли історичні обставини. Різні типи етнічного ядра, навколо якого вибудовується нація і шляхи її формування сприяли утворенню двох типів етнічних спільнот – «латеральної» та «вертикальної».В українського народу домінуючими були риси об’єднання вертикального типу. Це більша компактність і народність, проникність етнічної культури до всіх соціальних верств. Чітко виражена історична культура допомагала об’єднувати різні класи навколо спільної спадщини та традицій, особливо коли їм загрожувала зовнішня небезпека. Унаслідок цього етнічні зв’язки часто були набагато сильнішими та закритими, а впускні бар’єри – вищими. При чому етнічна культура не становила виняткового надбання однієї верстви коштом інших: вона, швидше, більшою або меншою мірою належала всій спільноті [10, с. 61].Важливим моментом, що, проте, не завжди сприяв формуванню української нації, було те, що поруч співіснувала інша, «латеральна» спільнота, котра становила етнічне ядро держави, до якої входили українські етнічні землі. Спільноти такого типу були соціально обмежені верхнім прошарком, почуття спільності інтересів верстви було пов’язане з високим суспільним статусом панівного класу [10, с. 61]. Крім того, однією з рис цієї спільноти було поширення власної культури вниз по суспільній драбині.Приміром, у Росії панівна етнічна група, яка становила етнічне ядро держави, мало-помалу ставала спроможна інкорпоровувати середні верстви й навколишні регіони до панівної етнічної культури. Основним проводирем такої інкорпорації була нова бюрократична держава. Через свій військовий, адміністративний, фіскальний і юридичний апарат вона могла визначати й поширювати комплекс цінностей, символів, міфів, традицій і спогадів, що становили культурну спадщину панівного аристократичного етнічного ядра. Таким чином аристократична етнічна держава дістала можливість визначити нову, ширшу культурну ідентичність для населення, навіть коли на практиці це часто супроводжувалось певним ступенем пристосування між панівною та периферійними етнічними культурами в межах параметрів, визначених владою панівного ядра [10, с. 63-64]. Так відбувалось зросійщення, полонізація, а в регіонах Австро-Угорської імперії – онімечення та мадяризація українського народу.Шляху переходу етнічної української спільноти в націю властивий народний характер. Суть його зводиться до процесу народнокультурної мобілізації, коли невеличкі осередки просвітян-інтелектуалів наміряються очистити й мобілізувати «народ» через заклик до уявної минувшини етнічної групи, через пропонування пізнання історичних основ моралі для теперішнього покоління з поетичного простору й золотої доби в минувшині спільноти. Вони сподіваються перетворити відсталу, традиціоналістичну етнічну спільноту на засновану на питомій культурі політичну націю [10, с. 77]. Зауважимо, що в українських землях цю роль виконували осередки «Просвіти», залучаючи народ до відновлення історичної пам’яті за допомогою україномовного видавничого продукту, шляхом постановки спектаклів, проведення вечорів рідною мовою та на українські сюжети, збирання матеріалів, пов’язаних з минулим народу. Поширення популярної літератури серед народних мас сприяло зміні світогляду та свідомості людей. Один із голів Львівської «Просвіти», уродженець села Говилів Великий Гусятинського повіту, Є. Олесницький, згадуючи своє дитинство, відзначатиме, що в 1860-х роках у селі охоче читали видавану «Просвітою» «Зорю», потім видання Наумовича, згодом газету «Правда». Незвичний фонетичний правопис викликав тривалий процес звикання до цих видань. Уже на початку 70-х років у селі з’являлися люди, які купували дорогі тоді українські книги та читали їх із захопленням, були вже й передплатники «Правди», а невдовзі стало все село свідомо українським і зберегло ту свідомість навіть тоді, коли прийшов туди парох-москвофіл [12, с. 36-37].Згуртування людей однієї національності досягається завдяки обов’язковій, стандартизованій державній системі масової освіти [10, с. 25]. В українського народу роль консолідатора виконувала «Просвіта», причому з власної ініціативи в руслі проголошених у статутах завдань, оскільки національної держави ще не було. Основна увага організаціями спочатку західноукраїнських, а по 1905 році східноукраїнських земель зверталась на освіту народу, з якою безпосередньо були пов’язані питання мови, культури, історичної пам’яті.На загальних зборах товариства «Просвіта» у Львові 1 лютого 1898 р., а це було майже через тридцять років після початку діяльності організації, голова товариства Юліян Романчук говорив про те, що «плоди діяльності товариства видно також на збільшенні народного почуття між галицькими русинами, взагалі особливо між селянством, більша охота до самоосвіти… однакож щоби наша просвітня робота ще сильніше розвивалася взиває (промовець закликав. – О.М.) селянство, щоб воно посилало більше своїх дітей до учительських семінарій, до середніх та вищих шкіл, бо у нас так інтелігенції, як півінтелігенції ще таки замало, через що майже ціла робота по селах та містечках спочиває на священиках, котрі не можуть самі дати собі ради» [13]. Орієнтуючись у ситуації, що склалась, провідники «Просвіти» намагались скерувати народ у правильне русло.Народ творить сукупність певних об’єктивних, але змінних прикмет, таких, як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайного (просторово й часово) «народного характеру» [14, с. 11]. Для народу характерне поняття етнічної належності – співіснування тривкості та плинності мінливих індивідуальних і культурних виявів у межах відокремлених соціальних і культурних проявів та параметрів, які набувають форми спадщини та традицій, що їх передають від покоління до покоління в трохи або значно зміненій формі, і вони визначають межі світогляду спільноти та змісту її культури [10, c. 47].Характеризуючи етнічні спільноти, англійський дослідник Е. Сміт виокремлює риси, що їм притаманні. Це, по-перше, групова власна назва; по-друге, міф про спільних предків; по-третє, спільна історична пам’ять; по-четверте, один або більше диференційних елементів спільної культури; по-п’яте, зв’язок із конкретним «рідним краєм»; по-шосте, чуття солідарності у значної частини населення [10, с. 30].«Просвіта» у своїй діяльності робила наголос на згаданих рисах, виокремлюючи відповідні напрямки роботи. У зв’язку з тим, що творення української нації відбувалось відповідно до етнічної моделі, головним компонентом, котрий відображав її сутність, є народна культура, основу якої складають рідна мова, звичаї, традиції. Ось і в цьому відіграла головну роль «Просвіта», що завдяки піднесенню освітнього рівня українського народу водночас сприяла відродженню його історичної пам’яті, залученню до української культури, впровадженню до виховного процесу та побуту рідної мови, що стала базовим компонентом єднання.«Ніхто того не може перечити, що мусить бути якийсь середок, котрий би в’язав всіх слов’ян до купи, а сим середком єсть язик. Язик єден спільний взбудить віри почуття єдинства усіх слов’ян, він злучить їх в одну цілість і розріжнить їх від інших народів, – писав діяч «Просвіти» В. Барвінський, – […] просвіта народна найперше поступає за помогою язика народного і тілько за помочею того язика може вона стати власностею цілого народа. […] чи не б зноби та гріхом закопати таку багату красну мову як українська?» [15]. Діячі «Просвіти» намагались перетворити українську мову на мову масової народної освіти, літератури, друкованої продукції. Народна мова саме після того, коли вона стає мовою друкованої літератури, набуває підвищеної стійкості та починає здаватися більш «незмінною», а значить, і більш «вічною», ніж вона була до цього [16, c. 99].«Просвіта» з 1869 до 1899 р. у своїх виданнях вживала полегшений для народу етимологічний правопис.Один із діячів Львівської «Просвіти», парох Лозинський із Яворова, передаючи свої повноваження з поширення літератури наступнику – Юліану Низовому, надавав листовно з глибини отриманого досвіду поради відділу «Просвіти» у Львові (керівному органу. – О.М.). Він наголошував, що «книжечки тії мають служити для просвіти простого люду і розвою руської літератури», за його порадою належало триматись принципово мови та правопису «Науки» Наумовича (москвофільське видання. – О.М.), «бо мова, правопис так припали людові нашому до серця, що розбурхали цікавість у нього до читання, що нині майже у всіх селах з горячою охотою люди се читають і нетерпеливість проявляють, що книжку за норму мову та правопису вважають. Люд простий книги церковні (до котрих «Наука» Наумовича наближена) та їх правопис вважає за святість, а відступність вважає за помилку або блуд та відчуджує від них свої серця. Відступність не може сприяти розвитку руської літератури, а кидає розбрат та спинає цей розвій, а зіпсування книжок шкільних покладає важку відповідальність на всечесне товариство. [….] А для кого ж пише товариство? Хіба не для нашого люду? Проби нового правопису могли йти у 1848 р., але нині вже не на часі [….] Якби всечесне товариство тримало мови та правопису «Науки», це б усунуло ще б одну точку розбрату братнього (так болісного для серця правого русина), хоча б у літературі, що дай Боже!» [17]. Висловлена позиція представляла настрої тогочасного суспільства й показувала у яких складних умовах доводилось працювати «Просвіті». Але товариство йшло до поставленої мети, намагаючись поширювати літературну мову, впроваджуючи її до шкіл, беручи активну участь в унормуванні правопису. Ці дії мали сприяти охопленню народних мас думкою про те, що вони належать до єдиного українського народу, а згодом – усвідомленню ним своїх національних ознак. Сприяння перетворенню народної мови, що з часом мала стати національною, на розмовну повинна була здійснювати система народної освіти, що й упроваджувала «Просвіта». Шведський соціолог Р. Челлен є прихильником думки про те, що народотворчий процес досягає своєї вершини тоді, коли народ витворив свою самостійну мову [9, с. 59]. Український народ опинився в більш виграшній ситуації: йому не треба було створювати власної мови, вона була, однак слід було її унормувати, перевести на стадію літературної. Оскільки реальна, справжня «рідна мова», що діти засвоювали природним чином від своїх неграмотних матерів і використовували в повсякденному спілкуванні, у жодному разі не могла бути мовою національною [16, с. 84].І. Лисяк-Рудницький проводить думку про те, що втрата здобутків попередніх етапів української національної життєдіяльності була головною причиною хронічної політичної незрілості українського суспільства, його інфантильності та примітивізму. Це саме стосується й культурної ділянки [14, с. 20]. Батьки українського так званого «літературного відродження» свідомо поставили книжну мову виключно на розмовну бесіду сільського люду Подніпров’я. «Вислідом цього було, – стверджує вчений, – те, що ми загубили вироблену в попередніх віках українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що мало не до революції 1917 р. панувало навіть в «українофільських» колах переконання в тому, що українська мова надається хіба що для ліричної поезії або для п’єс з народного побуту, або для брошурок популяризаційного змісту, але не для поважної наукової чи публіцистичної продукції. А нація проявляється окремою політикою й окремою високою культурною творчістю» [14, с. 19-21]. Там, де літературна мова еліти вже існує (якою б незначною не була кількість її реальних носіїв), вона здатна стати важливим фактором протонаціонального згуртування. Така мова сприяє формуванню еліти всередині, а якщо географічні межі цієї спільноти збігаються або можуть збігтися з територією якоїсь держави або зоною поширення живого народного діалекту, то вона здатна перетворитись на своєрідну модель для більшої спільноти на зразок нації [16, с. 95].Англійський дослідник Е. Хобсбаум у своїй роботі погоджується з висновками праць Хроча (так прізвище подається в перекладі з англійської, однак з огляду на історіографії стає ймовірним, що мається на увазі праця М. Гроха) про те, що в різних соціальних групах у різних регіонах «національна самосвідомість» розвивається нерівномірно. І які б соціальні групи не ставали першими провідниками «національної ідеї», народні маси відчувають її вплив в останню чергу [16, с. 23]. У цьому на прикладі українського народу переконуємось і ми.У Центральному державному історичному архіві Україні у Львові в одній зі справ містяться нотатки першого голови «Просвіти» Анатоля Вахнянина, у яких він зазначає, що «годі заперечити, що духовне життя русинов галицьких з каждим роком стає плисти чим раз ширшою струєю. «Просвіта», а за нею і свідомість народна, вникають у всі верстви народу руського. Круги інтелігенції ростуть і з похвальною ревностію беруть ся до труду для вітчини на чим раз нових поміх. Жертволюбностію здвигають ся… інституції яко кубики заборола руськости і розсадники світла правди і науки. Скорим кроком світить побіч других народов і народ руський до мети» [18]. Однак для отримання підстав до такого висновку колишньому голові товариства, «Просвіті» потрібні були тривалі роки невтомної праці. І товариство діяло, крізь його лави пройшли покоління людей. Необхідність його роботи відчула підросійська Україна, перейнявши ідею створення в Галичині. Товариство ставало всенародним, а згодом і національним.Щодо розуміння поняття «нація» погоджуємось із дефініцією, поданою Ентоні Смітом: «Нація – сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів» [10, с. 23]. Основним із компонентів, що відрізняє її від народу, є національна свідомість.Найважливішими складовими національної свідомості І. Кресіна визначає етнічну та національну ідентичність, етнічну, національну, подвійну етнонаціональну, історичну свідомості (пам’ять), національну мрію, національну ідею, національний менталітет і характер, національні психологічні «комплекси» як наслідок неадекватної оцінки [6, с. 87].Найголовніші риси національної ідентичності Е. Сміт виділяє такі: 1) історична територія або рідний край; 2) спільні міфи й історична пам’ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права й обов’язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території [10, с. 23]. Однак слід узяти до уваги застереження дослідника, який обстоює думку про те, що національна ідентичність багатовимірна, її не можна звести до єдиного елемента, її не можна легко або швидко прищепити населенню за допомогою штучних засобів [10, с. 24]. Нація покликана розвивати соціальні зв’язки між індивідами та класами, створюючи набір спільних цінностей, символів і традицій. Членам нагадують про їхню спільну культурну спадщину й культурну спорідненість, чуття спільної ідентичності й належності зміцнює та надихає їх. Чуття національної ідентичності стає могутнім засобом самовизначення й самоорієнтації індивіда у світі крізь призму колективної особистості та своєї самобутньої культури. Процес самовизначення й самоорієнтації є ключем до національної ідентичності [10, с. 23].У праці «Просвіти» базовими напрямками, на яких робився наголос, були розвиток культури, відновлення історичної пам’яті. Ці компоненти є головними в утворенні нації.Голова товариства О. Огоновський на XIII загальних зборах «Просвіти» 2 лютого 1882 р. стверджував, що завдяки заснованим у краю читальням поширюється та зміцнюється ідея, котру «товариство наше перше піднесло і реалізувати стало» [19]. Проте поширення національної ідеї, як і національне самоусвідомлення, характеризувалося повільністю. Це дало підстави українському журналісту Івану Белею, який працював у редакції газети «Діло», члену Львівської «Просвіти», у листі до Олександра Григоровича Барвінського від 6 травня 1892 р. писати, що «національна ідея мало кого з українців гріє! Доперва тепер проявило ся кілько у русинів байдужности, нездарности та й гнили моральної! […] У «Просвіті» досі мало ще руху – переводяться поки що реформи (немаловажні й добрі. – О.М.) в адміністрації, але на найблизшім уже засіданню перейдеся до справ: управильнення і унятя в якусь систему видавництва книжок та видавання газети економічно-господарської» [20]. Голова товариства О. Огоновський на ювілейних загальних зборах «Просвіти» 2 лютого 1894 р. в промові зауважив, що «вже найкращим свідоцтвом побіди нашої ідеї національної є гарний розвій товариства за 25 літ та множество членів, до котрих прилучаються щороку нові тисячі… показалось при нагоді перенесення мощей Маркіянових (Шашкевича. – О.М.), в котрім участь взяли тисячі русинів зі всіх сторін Галичини і Буковини… Секретар зібрання відзначив, що голова відобразив різницю, яка існує між теперішніми просвітянами та давнім, темним пригнобленим селянином. При сій нагоді назвав десятки тих просвічених патріотів-селян, що приносять честь українському (у тексті вживається вживане тоді – руському. – О.М.) народу, як посол Осип Гурик, Євстах Садовський, Кость Скотар та ін.» [20]. Ось і наглядні приклади перетворення українців на націю, що виявилось в обстоюванні ними своїх прав, виході на політичну арену. Однак товариству не так легко доводилось працювати. На своєму шляху воно зустрічало опір з боку правлячих меншин, зокрема поляків.У зв’язку з цим на загальних зборах «Просвіти» у Львові 2 лютого 1900 р. посол Барвінський домагається, щоб задля супротиву неприязним агітаціям поширювати серед народу національну самосвідомість (виданням книжечки про наш народний рух від часів Маркіяна Шашкевича) [21].У плані реалізації завдань особливу увагу «Просвіта» звертала на збереження історичної пам’яті. Про цю важливу рису народу організація дбала вже з першого свого засідання. Продукти діяльності заснованої етнографічної секції мали привертати увагу людей до свого минулого. У статутах товариства йшлося про заснування музеїв, етнографічні виставки.Так, зокрема, 1873 р. голова Львівської»Просвіти» В. Федорович профінансував у місті археологічну виставку. Крім того, він зібрав у своєму маєтку у Вікні скарби національного мистецтва, заснував там школу, розпочав виробництво килимів. У Тернополі демонструвалась влаштована ним єдина в Галичині за своїми розмірами та багатством етнографічна виставка [22].Естафету збереження історичної минувшини перейняли в галицьких організацій осередки надніпрянських товариств. Так, 25 лютого 1919 р. зібрання Ради жванецької «Просвіти» з огляду на велике та багате історичне минуле містечка й околиць вирішило заснувати історико-етнографічний музей, для чого обрали комісію в складі 4-х осіб (керівник – почесний голова «Просвіти» Г.К. Степура). Помешкання під музей арендували в центрі міста, замовили потрібні для музею меблі [23].Велика увага приділялась збереженню пам’яток минувшини й вінницькою «Просвітою». У вересні 1919 року «Просвіта» надала позичку в розмірі 1000 крб. Комісії з охорони культурно-історичних пам’яток та бібліотек, залишених більшовиками. Комісія, утворена Вінницькою повітовою народною та міською управами, опікувалась Народним музеєм мистецтв та старовини (1500 різних предметів), Губернською книгозбірнею (містила всі реквізовані бібліотеки), шістьма публічними бібліотеками, складеними з вилучених із приватних колекцій книг [24].Виявом збереження українських традицій та історичної пам’яті народу був розвиток української пісні, про який також дбали «Просвіти». Практично при кожному товаристві діяли самодіяльні аматорські колективи – хори. Особливо це було поширено в Наддніпрянській Україні. Так, зокрема, хор Кам’янець-Подільського університету мав статус Національного. Газета «Життя Поділля» 1 березня 1919 р. на своїх сторінках повідомляла, що «при товаристві «Просвіта» під керівництвом диригента – інспектора Жванецької вищої початкової школи Д. Олексюка остаточно піднявся на ноги і тепер працює дуже жваво національний хор… Мета цього хору розповсюдити національну українську пісню серед селянства замість московської «Дуньки», яка зараз чуть смеркнеться лунає по селі» [23]. Пояснення, звісно, виглядало дуже спрощено, проте передавало справжню сутність існуючої ситуації.Історично склалося так, що саме два голови «Просвіти» по різні боки кордону були авторами перших в українських землях опер. А. Вахнянин (керівник львівської «Просвіти») був автором твору «Купало», М. Аркас (голова миколаївської «Просвіти») написав «Катерину». Так українська музична культура підносилась на рівень професійності.У цілому освіта, усна народна творчість, пам’ятки історичної минувшини являють собою зразки культурних надбань народу.О. Бочковський вважає, що ті, хто за критерій нації її самобутності й окремішності визначають культуру, мають рацію. Нація настільки й тому постає нацією, наскільки вона виявляє культуротворчу здатність і хист. Для нації культура є тим, чим для людини – її особовість. Культурна своєрідність народу виявляється по-різному – залежно від історичних обставин [9, с. 72]. Тому з певністю можна стверджувати. що «Просвіта», розвиваючи й оберігаючи культурні надбання українського народу, накопичувала той ціннісний потенціал, що виступає основою нації.У червні 1917 року, коли знайшла закріплення першим Універсалом думка про автономію українських земель у складі Російської держави, що давно пропагувалась, у тому числі й товариствами, діячі «Просвіти» не складали своїх повноважень, вони робили все можливе, щоб українська держава стала незалежною, виявляючи себе згодом невтомними працівниками різних гілок влади.Перехід українським народом від бездержавності до стадії державотворення свідчив уже про його усвідомлення себе нацією, яка прагне реалізувати свої права. І в цьому була часточка праці «Просвіти».Підсумовуючи зазначене, зауважимо, що «Просвіта» як суб’єкт націєтворчого процесу не лише сприяла консолідації народу, пробудженню в нього національної свідомості, формуванню професійної культури й обстоюванню власної державності, вона робила опір на національну ідею як компонент свідомості нації. Це дозволило розставити акценти в розумінні поняття національної ідеї, сформувати її як ідею нації та поставити на рівень ідеології. Зазначене дає підстави стверджувати, що організації здійснили колосальну працю не лише як учасники творення нації, а й у ролі суб’єктів державотворчого процесу.Праця «Просвіти» у плані піднесення народної культури на професійний, «високий» рівень сприяла формуванню базових підвалин буття нації, її ціннісного набору.У згаданих процесах товариство реалізувалось завдяки втіленню в життя таких функцій, як організаторська, освітня, інтегративна, стратегічна, координаційна.Копітка праця «Просвіти» об’єктивно привела не лише до усвідомлення українським народом своїх національних ознак, а й до утворення української національної держави, у чому й полягає історичне значення «Просвіти» як суб’єкта націєтворчих і водночас державотворчих процесів.Обґрунтовуючи вищезазначене, вважаємо, що перспективою подальших досліджень є глибоке дослідження значення «Просвіти» в українському державотворенні першої чверті XX століття.В данной статье автор подчеркивает необходимость изучения деятельности общественного объединения «Просвита» как элемента духовного возрождения в украинском государстве. Деятельность «Просвиты» привела не только к осознанию украинским народом своих национальных признаков, но и к созданию украинского национального государства, в чем и состоит историческое значение «Просвиты» как субъекта процессов построения нации и государства.
In the given article the author underlines necessity to study artivity of public Unity “Prosvita” as an element of Ukrainian state spiritual revival. Activity of “Prosvita” has caused hot only realization by the Ukrainian people of their national features, but also formation of the Ukrainian national state. This is a historical meaning of “Prosvita” as a subject of nation and state formation.