На основі наукового аналізу нових джерел, публікацій та емпіричних даних у статті розглянуті питання, пов’язані зі станом циган України, державною політикою стосовно циган, головними проблемами циганського населення України наприкінці ХХ ст. та можливими шляхами їх вирішення.
Цигани мешкають на теренах України декілька століть. За цей час вони стали невід’ємною частиною української історії, культури та побуту. Проте до поля зору науковців цигани потрапляли не дуже часто, до того ж цікавились дослідники більш етнографічними та фольклорними особливостями цього народу. Сучасний стан українських циган і політика української держави щодо циган практично не розглядалася. Деякі аспекти становища циган і сучасної державної політики України характеризуються (фрагментарно) у роботі «Романі Яг. Історія, культура, право» [1], наукових розвідках І. Миговича й М. Макари [2], Н. Зіневич [3], Н. Деметер [4]. Але більшість існуючих робіт мали не історичну, а етнографічну, соціологічну спрямованість або були присвячені циганам Східної Європи чи СРСР загалом, а не власне України. Узагальнюючих наукових праць з визначеної проблеми створено не було. Тому спроба розглянути це питання видається актуальною та необхідною.
За мету даної статті визначено аналіз становища циган України наприкінці ХХ ст. Для досягнення цієї мети необхідно з’ясувати, як здійснювалася державна політика стосовно циган у цей час, які проблеми існували та якими можуть бути шляхи щодо їх вирішення.
З моменту отримання незалежності 24 серпня 1991 р. українська держава приділяла увагу національному питанню. Одним з перших документів була Декларація прав національностей України, що гарантувала всім народам України рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права [5, с. 15]. Прагнучи реалізувати ці положення, Верховна Рада 1992 року прийняла Закон України про національні меншини. Закон гарантував усім національностям право на користування рідною мовою, розвиток національних традицій, створення національних культурних закладів тощо [5, с. 128].
На виконання цього Закону держава прийняла низку підзаконних актів, зокрема Концепцію розвитку культур національних меншин України. Згідно з її положеннями пріоритетними напрямками державної етнополітики проголошено: відродження звичаїв і традицій національних меншин України, всебічний розвиток їхнього мистецтва, створення умов для підготовки інтелігенції тощо. Проблеми культурно-освітнього життя національних громад повинні були вирішуватись передусім у рамках всеукраїнських державних програм розвитку культури й освіти з врахуванням національної самобутності й менталітету.
Усе це, а також закони «Про освіту», «Про мови в УРСР», «Основи законодавства про культуру» заклали основу для вільного розвитку культури кожного етносу [5, с. 230]. Логічним узагальненням правової бази у сфері національно-державних відносин було прийняття Конституції України, стаття 11 якої закріпила право на розвиток етнічної та культурної самобутності національних меншин [6].
Однак слід згадати, що наведеними вище правами різні національні меншини України користувалися в різних обсягах залежно від об’єктивних (чисельність, тип розселення) та суб’єктивних ознак меншини (організованість, структурованість тощо). Циган можна віднести до тих спільнот, які найменшe користуються правами, передбаченими законодавством [7].
На жаль, реальна державна етнополітика не завжди відповідала законодавчій базі: не було розроблено механізмів її практичного втілення, деякі статті залишалися лише де- клараціями. Так, незважаючи на статтю 16 Закону України «Про національні меншини», що передбачала спеціальні асигнування у державному бюджеті України для розвитку національних меншин, то за десять років чинності документа в жодному з державних бюджетів такої статті витрат не передбачалося. Як засвідчив 1998 року начальник управління Державного комітету України у справах національностей та міграції П. Овчаренко, «у нашій сфері не фінансується жодна державна програма» [8, с. 11]. Що ж до циган, то за допомогою держави вдалося лише видати циганською мовою буквар, «Кобзар» Т. Шевченка [9] та двісті примірників плакату «Циганська абетка». Усього в 1997 – 1999 рр. національно-культурним товариствам циган на проведення різноманітних культурних заходів було надано державою 12300 гривень [3, с. 51]. 1996 року у Києві отримав статус державного циганський театр «Романс». За організаційним сприянням держави проводилися фестивалі циганської культури в Києві (Амала).
В умовах загальної кризи в українському суспільстві в 90-і рр. ХХ ст. життя циганського населення погіршилося. Дорожнеча, брак продуктів і товарів першої необхідності, безробіття, згортання житлового будівництва й інше значно ускладнили і без того нелегке його життя. Основними джерелами їх існування за відсутності власного підсобного господарства були зарплата й соціальна допомога (пенсії, виплати на дітей тощо). Певну частину доходів циганські сім’ї отримували від жебрацтва. На початку 90-х рр. майже на екзотику перетворилися колись традиційні для циган професії коваля, бляхаря, лудильника й ін. У країні були практично відсутні хори, танцювальні групи, оркестри, якими колись славилася ця етнічна група. Багато проблем вимагали термінового розв’язання. Серед головних проблем, що накопичувалися протягом попередніх десятиліть, були: проблема працевлаштування, освіти, паспортного режиму, охорони здоров’я й екології циганських поселень, створення негативного етнічного стереотипу, часто внаслідок некоректних публікацій у ЗМІ щодо циган.
Центральною соціальною проблемою циган за доби переходу до ринкової економіки стала проблема зайнятості. Цигани виявилися найбільш неконкурентоспроможною в реалізації свого трудового потенціалу категорією населення України. Так, на початку 90-х рр. у Закарпатській області лише 31,1 % працездатних циган мали роботу (в області зайнятість населення складала 93 %) [1]. У 2001 р. з 4062 циган Дніпропетровської області у виробництві працювало 1955 осіб [10]. Головною причиною цього був низький культурно-освітній і професійно-кваліфікаційній рівень циган. Їх труд використовували лише на роботах, що не потребували спеціальних знань та вмінь. Завідувач юридичного відділу Асоціації молодих ромів України С. Давида підкреслював: «Працевлаштувати цигана практично неможливо. Не беруть навіть двірниками. Ми пробували допомагати, та марно» [11].
Цей процес призвів до того, що деяка частина циган поступово почала криміналізуватися, а це приводило до конфліктів з місцевим населенням та органами влади. Циганські правопорушення мають певні риси. В історичних джерелах рідко зустрічаються дані про вбивства, бандитизм чи розбійні напади з боку циган. Характерними злочинами були шахрайство, зловживання довір’ям, крадіжки. Крадіжки цигани взагалі вважали за промисел цілком нормальний. Для того щоб зрозуміти цю рису, треба згадати, що психологія циган є дуже давнім продуктом кастової системи: коли вони не могли жити своїм нормальним промислом, вони мусили красти [12, с. 27].
Одним з традиційних циганських занять було жебрацтво. У минулому професійне жебрацтво існувало в більшості циганських етнічних груп. Це заняття передавалося у спадщину й не розглядалося циганами як щось ганебне. В Індії, наприклад, ця професія є досить достойним і необхідним заняттям. Люди, які випрошують милостиню, виконують у суспільстві певну функцію, подібно до інших невиробничих груп. Злидар дозволяє оточенню проявити власні добрі якості. Наявність убогих показує населенню, що існують люди ще більш нужденні, ніж прості працівники (що підіймає власну оцінку робітників найманої праці) [4, с. 142]. Про те, що жебрання було дуже поширеним серед циган, свідчать такі поняття, як «циганіти», «циганіння» тощо. Цим промислом займалися виключно жінки та діти [13]. Циганка йшли циганити, наче на справжню роботу. Ця праця не дуже легка, не кожна циганка вміє добре циганити, хоча вчаться цього з дитинства [4, с. 24]. Циганіння майже зникло в 60 – 70-х рр. ХХ ст., але з кінця 90-х рр. у великих містах України за милостинею почали звертатися цигани, які мігрували з Закарпаття [14]. У поїздах, метро й іншому громадському транспорті працювала окрема група циган – «плащуни», які посідали останнє місце в соціальній ієрархії циган [15].
Вивчення фактичного матеріалу показало, що циганські жінки та підлітки брали активну участь у різних правопорушеннях. Полковник міліції А. Карацуба зазначав, що циганські діти рано призвичаюються до антигромадського способу життя, разом з батьками жебрують, спекулюють різними дрібницями [16]. Наприкінці 90-х рр. у Чернівцях кожної весни в міському транспорті жебрували десятки циганок з дітьми [17]. На центральних вулицях Києва й інших великих міст циганки з дітьми жебрували й чіплялися до перехожих з пропозиціями поворожити, продати саморобні тіні. Жебракування циганок в умовах столиці (особливо в метро) перетворилося на прибуткову індустрію [18]. Наприкінці 90-х рр. на вокзалах, ринках активізувалися ватажки циганських дітлахів (в основному з Закарпаття) [19]. Прийоми пограбування були простими: частіше за все циганчата просто щось вихоплювали з рук [20, с. 519] Як розповідала циганська дівчинка, «коли хотілося їсти, а грошей не було, вихоплювала їжу в людей і втікала» [21].
Цікаво, що цигани, незважаючи на відносну неписемність, дуже швидко пристосовувалися до нововведень. Наприклад, як тільки з’явилися ваучери, цигани почали їх «скуповувати». Але під цим виглядом проводилися афери, після яких ваучер залишався в циган, а людина залишалася без грошей. Аналогічно відбувалося й з валютою [22]. Часто застосовувався прийом, що називали «ламання» грошей, коли при розміні грошей деякі купюри згиналися та двічі рахувалися. За день таким чином можна було зібрати чималу суму [23]. В Одесі за допомогою погроз деякі угрупування циган закупали задешево сільськогосподарську продукцію в заїжджих селян, а потім втридорога перепродували на ринках [24].
Однією з давніх легенд є звинувачення циган у крадіжках дітей. Ця проблема також має давнє коріння. Головним доказом вважалася присутність у таборах світловолосих і білошкірих дітей. Проте причина їх появи в таборі могла бути іншою: наприклад, усиновлення. Бездітним циганам практично не було шансів усиновити циганську дитину, тому що піклування про сироту було справою честі близьких і далеких родичів дитини. Єдиним виходом було всиновлення нециганської дитини. Таких випадків було багато: діти-сироти зростали, звикали до циганського життя та мови й відрізнялися від циганчат сірими очима та білявим волоссям [4, с. 147]. Іншою причиною цього були давні контакти з оточуючим населенням, використання циганських дівчат для «розваг» поміщиками тощо.
У 90-і рр. ХХ ст. циган знов почали звинувачувати у крадіжках дітей для використання їх у власних цілях. У виступі на сесії Берегівської райради Закарпатської області прокурор І. Івашкович говорив, що правоохоронні органи Закарпаття змінили на краще ситуацію, що склалася з викраденням неповнолітніх у регіоні з метою перетворення останніх на жебраків. 1998 року зафіксовано «лише» вивезення власних дітей для жебракування до Москви циганкою К. Лазаротто й українцями Г. та О. Оросами. У Берегівському районі за останні роки зафіксовано кілька випадків, коли «бралися в оренду» або викрадалися для участі у злодійському та жебрацькому промислах на території Росії неповнолітні (так, наприклад, біля м. Обухів у Підмосков’ї розташувався циганський табір, із якого, після короткого навчання, усіх привезених полонених розподіляли за точками –на вокзали, у кав’ярні, готелі). Циган Д. Гереч, який силомиць вивіз до Санкт-Петербурга чотирьох хлопчиків, був засуджений на два роки позбавлення волі [25]. До речі, останніми роками збільшилася кількість продажу дітей циганам власними матерями-українками, росіянками, молдаванками тощо [26].
Особливої гостроти наприкінці 80 – 90-х рр. ХХ ст. набула проблема циган і наркотиків. Відсутність стабільного прибутку штовхнула багатьох на сумнівні справи. Частина циган зрозуміла, що виготовляти та збувати наркотики набагато вигідніше, аніж звичайним ворожінням на картах або шахрайством заробляти на життя. Торгували цигани тим, що дешевше і простіше [27], в основному маковою соломкою і екстракційним опієм [28, с. 35, 368]. Мак вирощували в лісах, горах та інших малодоступних районах. Так, за даними міліції, цигани давно облюбували Житомирську область [29]. Виготовлений опій, як правило, розповсюджували по всій Україні. Але здебільшого ввозили до Донецької та Дніпропетровської областей, де ціна сягала за один «кубик» наркозілля не 3 – 4 гривні, як у Житомирі, а 12 гривень. Між кланами почалася боротьба за переділ ринку наркотиків, сфери впливу [30].
У м. Донецьку центрами наркоторгівлі стали місця розташування циганських громад: селища Буддеталь, Шахтобудівник і Третій Східний. В останньому селищі було п’ять точок переробки та збуту наркотиків. Але працювала тільки одна, і кожного вечору – нова. Облави не були тут рідкістю, але конспірація, солідарність серед циган, корупція серед чиновників не приводили до успіху. Нерідко злочинним бізнесом займалися циганки, які вміло використовували недосконалість законодавства: хто посадить за грати вагітну жінку, яка має ще десять неповнолітніх дітей? [22]. Так, у ході проведення операції з виявлення наркоторговців, співробітниками Харцизького міськвідділу міліції була затримана циганка, яка продавала опій. Її сестра вже була засуджена за ст. 229 Карного кодексу України [31]. У Дзержинську співробітниками відділу з боротьби з незаконним обігом наркотиків було знайдено більше 15 кг макової соломки. Партії наркотиків доставлялися сюди циганами з Сумської області [32].
У вересні-жовтні 1998 р. на Херсонщині під час операції «Допінг» було знищено міліцією декілька схронів у дворах циганських родин, у яких зберігалася сировина для виготовлення наркотиків [33]. 1999 р. в Бериславі (Херсонська область) була затримана відділом з боротьби з незаконним обігом наркотиків група циган, у яких було вилучено 28 кг макової соломки. Як заявив інспектор ЦОС УМВС України в Херсонській області О. Ковальов, цигани міцно оволоділи місцевим ринком наркотиків [34]. В Умані співробітниками міліції та СБУ під час обшуку садиби циганського барона виявили та вилучили 526 кг наркотиків на суму більше 900 тисяч гривень [35].
В Одесі існувало кілька місць, де наркотики продавалися майже безперешкодно, – Фонтан, Слобідка, Бугаївка, Привіз. Але найбільш відомою в цьому плані стала місцевість під назвою «Палермо» (с. Корсунці Комінтернівського району м. Одеси). Створилося воно на початку 80-х рр. ХХ ст., коли тут розташувався циганський табір з Молдавії (близько 3000 осіб). Складався з 500 приватних домівок, у 40 – 100 з яких продавалися розчин опію й конопля [36]. Навіть у «невдалий» день сюди приходило близько 600 наркоманів [37]. За самими скромними підрахунками прибуток циганських сімей від продажу наркотиків складав близько 50 тисяч гривень на день [36].
Якщо раніше самі циганки варили соломку, то пізніше ця схема вдосконалювалася: готові наркотики отримували з Закарпаття, з Жашкова Черкаської області, Усатова Одеської області. Наркотичний розчин продавали в одноразових шприцах. У «Палермо» кололися, відлежувалися, покупали обіди, бутерброди тощо. На «наркобаронів» працювали наймити (близько 300 – 500 осіб), які прибиралися, робили чорну працю, продавали наркотики в обмін за дозу. Вони були повністю безправні, у випадку затримання міліцією їхнє місце займалося іншими. Підступи до «Палермо» охоронялися юнаками, які вчасно попереджали про міліцейські облоги. Існувала неофіційна корпорація таксистів, які привозили й увозили клієнтів. Кількість одеських наркоманів постійно зростала. Обласний одеський нарколог Н. Федорова повідомила, що за офіційними даними в місті сім тисяч наркоманів, але реальна цифра досягала кількох десятків тисяч. Майже 60 відсотків наркоманів були ВІЧ-інфікованими. Лікарі називали Одесу наркополігоном, з якого наркотики рухалися далі в Україну [37].
Начальник харківського міського управління міліції генерал Маслій повідомив, що з 1995 р. його працівниками було припинено діяльність 51 наркоточки, збуджено 180 кримінальних справ відносно циган, 250 осіб притягнуто до відповідальності [38]. У 1997 – 1999 рр. тільки в Запорізькій області за незаконний обіг наркотичних речовин до кримінальної відповідальності було притягнуто 138 циган [39].
Під час візиту до Криму в жовтні 1998 р. голова Верховної Ради України О. Ткаченко проголосив, що «підступні цигани, користуючись бездіяльністю місцевої влади, продають наркотики нашим дітям, хоча їхні власні дурману не вживають» [40]. Але від наркотиків страждали й циганські діти. У 1999 р. 14,3 % від загальної кількості хворих на наркоманію в Закарпатті складали молоді цигани віком до 30 років [41].
Наступна проблема – освіта. Рівень освіти циган залишався одним з найнижчих у країні. Так, за даними Держкомстату України, у 1999 р. на тисячу циган Закарпаття середню спеціальну освіту мали п’ять осіб, загальну середню – 79, неповну середню – 406, початкову – 384 [42]. У Шевченківському районі Запоріжжя з 153 циган шкільного віку відвідував заняття 61 учень [9]. Регулярно відвідувало школу тільки близько 30 % дітей циган. Діти приходили до школи відсталими від ровесників, оскільки не мали належної підготовки [43]. Значна частина дітей циган після 5 – 6 класу кидала школу. Як результат, більша частина циганської молоді залишалася осторонь освіти, що значно звужувало можливості реалізації її життєвих інтересів [44].
Проте держава намагалася здійснити деякі заходи з поліпшення ситуації. Наприкінці 90-х рр. у деяких селах Закарпаття вже існувала практика організації класів безпосередньо в таборах [45]. У с. Лінці відкрили початкову школу для 130 дітей [20]. У районному центрі Міжгір’я влада 2000 року організувала роз’яснювальну роботу серед циган. При Міжгірській ЗОШ був створений спеціальний клас, щоб подати циганчатам у скороченому вигляді програму молодших класів. Дітей забезпечили одягом з гуманітарної допомоги [46]. 2000 року в ЗОШ І – ІІ ст. № 13 м. Ужгорода за сприяння відділу освіти Ужгородського міськвиконкому організували десятий клас з вечірньою формою навчання з 22 учнів-циган; відкрили клас для навчання дітей віком від шести до чотирнадцяті років [46]. Тобто перші кроки з підвищення рівня освіти циганських дітей і їх залучення до школи були зроблені.
Певна частина циган мала проблеми з паспортним режимом. Так, за оперативними даними МВС України (станом на 30 квітня 1999 р.) серед 80368 циган України було: громадян України – 79089 осіб, іноземних громадян – 239, осіб без громадянства – 340, без документів – 164, без прописки – 497. Відсутність паспортів і прописки унеможливлювала працевлаштування, отримання державних субсидій, пенсій та інших виплат [9], позбавляло права на голосування. 1998 року в Закарпатті з 176 опитаних циган пенсійного віку одержували пенсію в розмірі до 20 грн. 26 осіб, до 30 грн. – 37, до 40 грн. – 36, до 50 грн. – 16, до 60 грн. – 2, понад 90 грн. – 6, а 53 особи не отримували нічого. Основна маса жінок отримувала соціальну пенсію в розмірі 16 грн. Вони в суспільному виробництві участі не могли брати, бо виростили по 5 і більше дітей [2, с. 77]. Штамп про місце постійного проживання відігравав певну роль при призначенні компенсації Швейцарським спеціальним фондом жертвам холокосту. Більш ніж 30 циганам в Україні було відмовлено на основі відсутності саме цього штампу [47]. Багато циганських дітей не мали жодного документа [48]. Так, у с. Довге на Закарпатті в квітні 2001 р. п’ятеро циганських дітей віком 4 –5 років не мали свідоцтва про народження, тобто юридично не існували [49].
Великою проблемою залишалася погана екологія циганських поселень: відсутність шляхів, питної води, каналізації, часто електрики, побутова забрудненість [50]. Це, а також інші негативні чинники зумовлювали високий рівень захворюваності серед циган і дитячої смертності [51]. Так, у Закарпатті майже в половини з циган – бронхіально-легеневі, у п’ятої частини – шлунково-кишкові хвороби, у 16 % – туберкульоз [51]. Смертність дітей у віці до одного року перевищувала 11 % [43]. У березні 2001 р. 33 дитини з королівського табору захворіли на вірусний гепатит [52].
Закарпатська обласна адміністрація, проте, знайшла можливості провести в чопському й ужгородському таборах централізоване водопостачання [50]. Програма «Ужгород – 2010» не обійшла увагою питання житла для циган: на вулиці Ужанській за бюджетні кошти спорудили 32-квартирний будинок для циган [53].
Катастрофічними виявилися для більшості циганських поселень повені восени 1998 й у березні 2001 рр. [54] Тільки в Мукачівському таборі було зруйновано 17 будинків, постраждало 120 осіб [55]. На ліквідацію наслідків паводка 1998 р. було виділено значні бюджетні кошти [56]. Під час паводку в березні 2001 р. новостворені дамби було розмито, затоплено села в Берегівському й Іршавському районах. Стихія завдала біди передусім циганам, тому що табори розташовувалися на околицях, на низовині далеко від шосейних шляхів [57].
Складною проблемою залишається й проблема взаємин циган з оточуючим населенням [58]. Наприкінці 90-х рр. спосіб життя близько 70 відсотків циган майже не відрізнявся від способу життя оточуючого населення. Але у формуванні негативного образу цілого народу великою мірою були винні самі цигани: липучі, невідчепні зі своїм ворожінням або продажем на вокзалах чи базарах. Хоча це не найкраща й не більша частина циган, саме вона перебувала в центрі уваги засобів масової інформації, що зосереджувалися тільки на протиправних діях циган, обов’язково наголошуючи на етнічній належності злочинців [59]. Так, уповноважений у справах людини в Україні Н. Карпачова вказувала на прояви ксенофобії та шовінізму щодо циган з боку нециганського населення [60]. В Україні засоби масової інформації часто помічають лише негативні сторони життя циган, а це впливає на формування негативного ставлення до них з боку населення, внаслідок чого порушуються фундаментальні права людини [61]. За даними Європейського центру захисту прав циган у Закарпатті цигани часто несправедливо утискаються міліцією [17, с. 11]. Незважаючи на відміну 1992 року статті 196 кримінального кодексу про відповідальність за порушення паспортного режиму, міліція постійно перевіряла циганські поселення й під час рейдів незаконно затримувала людей [62]. Подібні рейди проводилися в різних регіонах країни. 1998 року в Миколаївській області відбулася операція «Шатро» [63]. У грудні 2000 р. в м. Макіївці міліцією були затримані найбільш авторитетні цигани, які з’їхалися для участі в роботі «циганського суду» [64].
Під час соціологічних досліджень Київського Міжнародного інституту соціології в Києві в 1994 р. 20 %, 1997 р. 29 % і 2001 36 % респондентів висловилися за те, щоб не пускати циган до країни [65]. У 1998 р. в Одесі 35 % респондентів були взагалі проти присутності циган в Україні [66].
З 7 по 12 травня 2000 р. під керівництвом автора студентами філософського факультету ДонДІШІ було здійснено соціологічне дослідження (анкетування) щодо етнокультурних процесів в Україні. Опитування проводилось у Донецькій, Дніпропетровській, Черкаській, Київській, Полтавській областях і м. Києві. За результатами опитування автором було виявлено, що понад 32 % (з 2445 респондентів) наполягало на тому, щоб заборонити доступ циганам до міст України. На запитання «Як Ви ставитесь до циган?» лише 7 % дали відповідь «позитивно до всіх», 13 % – «позитивно до окремих», 46 % – «нейтрально», 24 % – «негативно до всіх», 11 % – «негативно до окремих». Дослідження виявило майже повну відсутність у населення об’єктивної інформації щодо історії та культури циган. Так лише 3 % опитаних відповіло, що знають про цей народ багато. Цим фактом частково можна пояснити великий рівень «циганофобії» в населення України. Характерно, що серед респондентів, які знають багато про циган, зареєстровано 100-відсотковий показник позитивного ставлення до них [67, c. 73].
Державний комітет України у справах національностей та міграцій намагався дещо зробити для поліпшення ситуації. Він звернувся до Управління справ людини Ради Європи з пропозицією включити до програми Ради Європи «Відродження циганської культури» проект стосовно циган України [8, с. 11]. Управлінням етнонаціональних відносин було запропоновано скласти комісію з розробки рекомендацій щодо вирішення проблем циган (із представників Міністерств, Державних комітетів України, облдержадміністрацій та голів громадських організацій циган) й розробки державної програми «Рома в Україні» [9]. Завдяки патронату Держкомітету в червні 2002 р. у м. Києві відбувся Перший з’їзд громад та громадських організацій циган України, на якому були обговорені найболючіші проблеми циганського населення [60].
Таким чином, можна дійти висновку, що в Україні протягом 90-х рр. була закладена законодавча основа державної політики стосовно циганського населення і були зроблені певні кроки з її втілення (у напрямку підвищення рівня освіти, зниження злочинності серед циган, поліпшення умов життя, соціального захисту тощо). Але в умовах браку коштів більшість із цих заходів залишилася лише декларацією, а те, що зроблено, є недостатнім для остаточного вирішення проблем.
Уявляється доцільним рекомендувати Державному комітету України у справах національностей і міграції створити комісію за участю представників державних органів, циганських товариств, науковців з метою розробки рекомендацій щодо вирішення проблем циган на етнічному, культурному та соціальному рівнях. Складність проблем, що нагромадилися серед циганської національної меншини, вимагає розробки цільової загальнодержавної програми «Циганське населення України», що включала б наступні заходи:
а) покращання комунально-побутових умов циганського населення: розвиток індивідуального житлового будівництва (виділення для цього земельних ділянок і пільгових кредитів), обладнання циганських поселень водогоном, каналізацією, вуличним освітленням, благоустрій території, газифікація будинків або забезпечення паливом;
б) залучення працездатного циганського населення до суспільнокорисної праці: відродження традиційних ремесел, громадські роботи, заснування малих підприємств у місцях компактного поселення циган;
в) розвиток освіти й дошкільного виховання: створення циганських дитсадків, шкіл, організація груп у профтехучилищах з вивченням традиційних циганських ремесел з широким залученням старших циган (асистентів учителів) до навчального процесу; розробка спеціальних навчальних програм, підручників, навчальних посібників, підготовка вчителів циганської мови й культури, виділення квоти для навчання циганської молоді у вищих навчальних закладах;
г) розвиток циганської культури: створення центрів циганської культури, проведення фестивалів народного мистецтва; розвиток циганських ЗМІ, їх інтеграція до українського та європейського інформаційного простору;
д) покращання охорони здоров’я циганського населення: відкриття медпунктів, поліклінік у циганських поселеннях, проведення суцільної диспансеризації, взяття на облік осіб із хронічними захворюваннями, їх оздоровлення;
е) враховуючи традиції, історичні особливості розвитку циганської спільноти, розвиток самоврядування в місцях компактного проживання циган (інститути старост, циганських судів, груп допомоги правоохоронним органам);
ж) залучення архівних організацій України до надання допомоги в пошуку необхідних документів для отримання циганами-жертвами холокосту грошової компенсації від міжнародних організацій;
з) більш активний розвиток співпраці місцевих органів влади з міжнародними доброчинними організаціями й фондами з фінансування та проведення соціально-культурних програм з адаптації циганського населення до українського суспільства;
к) контроль з боку Міністерства інформації та його виконавчих органів над засобами масової інформації з метою не припустити подальшого розпалення антициганських настроїв у ЗМІ, а навпаки, формувати в суспільній думці толерантне мислення шляхом надання неупередженої інформації про циганську меншину.
На основании научного анализа новых источников, публикаций и эмпирических данных в статье впервые в отечественной историографии рассматриваются вопросы, связанные с положением цыган Украины, государственной политикой относительно цыган, главными проблемами цыганского населения Украины в конце ХХ в. и возможными путями их разрешения.
On the basis of scientific analysis of new sources, publications, generalized empiric data in clause for the first time in domestic historiograhpy the questions connected to the provision the gypsies of Ukraine, state gypsies policy, main problems of the gypsy population of Ukraine in the late ХХ-th century and probable ways of their admittance are considered.