У статтi розглядаються витоки та сутнiсть антицерковних позицiй Адольфа Гiтлера, аналiзується ставлення нацизму до релiгiї, висвiтлюються взаємовiдносини нацистської партiї з католицькою та протестантською церквами в перiод Веймарської республiки (1919 - 1933 рр.).
Взаємовiдносини тоталiтарних полiтичних режимiв ХХ столiття, пануючих у них радикальних полiтичних партiй iз релiгiєю та церквою при всiх їх нацiональних i конкретно-iсторичних вiдмiнностях, що мали мiсце в кожнiй окремiй країнi, характеризуються загальними спiльними рисами: вони є яскравим виявом антигуманностi, аморальностi, духовного та фiзичного насильства, недемократичностi тоталiтарних диктатур. Якщо войовничий атеїзм i злочини комунiстичної диктатури проти вiруючих i дiячiв рiзних церков у колишньому Радянському Союзi досить вiдомi широкiй громадськостi в Українi, то iдейнi засади та практична позицiя нiмецького нацизму в цьому питаннi ще не достатньо висвiтленi у вiтчизнянiй науковiй лiтературi.
Метою цiєї статтi є спроба викласти суть та витоки антицерковних позицiй Адольфа Гiтлера як вождя нацистської партiї, який найбiльшою мiрою формував її образ, а також висвiтлити полiтику нацизму щодо релiгiї та церкви в перiод боротьби за владу в роки Веймарської республiки (1919 - 1933). Цi питання ще не були предметом дослiдження українських iсторикiв, а в декiлькох публiкацiях росiйських авторiв проблема розглядалася в бiльш пiзнiх хронологiчних рамках [1], [2]. Опублiкованi нинi документальнi джерела, а також вiдповiднi дослiдження зарубiжних iсторикiв дають можливiсть заповнити цю прогалину.
Нiмеччина в роки Веймарської республiки належала до країн iз досить високим i сталим рiвнем культури та християнської цивiлiзацiї, що iрунтувалася на одвiчних християнських цiнностях, якi присутнi в усiх сферах суспiльного життя: моралi, полiтицi, економiцi, побутi, сiм'ї тощо. Церква традицiйно вiдiгравала помiтну роль у полiтичному життi країни, вище духовенство завжди було тiсно пов'язане з правлячими полiтичними та господарськими колами, але разом з тим церква в нiмецькому суспiльствi займала цiлком визначену автономну позицiю, що за Веймарської республiки було конституцiйно закрiплено вiдокремленням церкви вiд держави [3].
Християнська релiгiя в Нiмеччинi була представлена двома її традицiйними конфесiями - євангелiстською та католицькою. У кiлькiсному вiдношеннi дещо переважала нiмецька євангелiстська церква, яка охоплювала понад 50 % населення країни, переважно на пiвночi та сходi. Основним оплотом протестантизму була Прусiя. У той же час досить сильнi позицiї на пiвднi та заходi країни, особливо в Баварiї, мала католицька церква. Її вплив посилювався ще й тим, що iснувала взаємопiдтримка мiж католицькою церквою та полiтичною партiєю Центру, однiєю з провiдних парламентсько-демократичних партiй Веймарської республiки.
Сiм'я, у якiй народився Адольф Гiтлер, проживала у провiнцiйному австрiйському мiстечку Браунау, неподалiк вiд кордону з Баварiєю, i сповiдувала католицьку вiру. Адольф був сином митного чиновника Алоїса Гiтлера вiд його третьої дружини, яка, доводячись йому далекою родичкою, була молодшою вiд нього на 23 роки й виховувала дiтей у традицiйному релiгiйному дусi. Шестирiчним хлопчиком Адольф спiвав у церковному хорi, прислужував пiд час меси i, за його власним визнанням, "так часто зачаровувався величною розкiшшю надзвичайно урочистих церковних свят" [4, c. 48].
Однак справжнiм християнином, який би всiєю душею сприйняв християнську вiру, Адольф Гiтлер не став. Ще в школi в його свiдомiсть западають сумнiви вiдносно вiри, формується суперечливе ставлення до християнського свiтогляду та до католицької церкви. Воно породжувалося вивченням у школi природознавчих предметiв, данi яких суперечили бiблiйним поглядам на людину та природу. "Я в школi, - згадував А. Гiтлер, - дуже гостро сприймав цю суперечнiсть i був настiльки впевнений у своїй правотi, що навiть заявив учителю природознавства, що його розповiдь розходиться з тим, що нам розповiдали на першому уроцi (закону божого - О.i.), i змусив учителя впасти в розпач" [5, c. 41].
У подальшiй своїй самоосвiтi, зокрема у вiденський перiод життя, коли А. Гiтлер, мрiючи стати великим художником, заповнював свiй вiльний час безсистемним читанням рiзноманiтної, часто досить поверхової, а то й зовсiм псевдонаукової лiтератури, вiн сприйняв вульгарносоцiологiчну й натурматерiалiстичну критику релiгiї та церкви. Взагалi його свiтогляд базувався на вульгарному соцiодарвiнiзмi, який механiчно переносив закони розвитку бiологiчних видiв на суспiльнi вiдносини [6, c. 175]. Саме в цей перiод у його свiдомостi закрiпився не тiльки скептицизм щодо основ релiгiйного свiтогляду, але й сформувалося нiгiлiстичне ставлення до загальнолюдських морально-етичних, гуманiстичних цiнностей, якi несло та вiдстоювало в суспiльствi християнство.
Критичне ставлення до iсторичної ролi римсько-католицької церкви, яка протягом багатьох столiть не тiльки духовно впливала на нiмецьке суспiльство, але й, зосередивши у своїх руках великi матерiальнi цiнностi, виступала суперницею свiтської влади та певною мiрою перешкоджала об'єднанню Нiмеччини в єдину нацiональну державу, - усе це закрiпило в свiдомостi А. Гiтлера тверде переконання, що вершин полiтичної могутностi й усевладдя необхiдно досягти не за допомогою релiгiї та церкви, а всупереч їм, бо вони, виступаючи як самостiйнi та впливовi громадськi iнститути, обмежують сферу iдеологiчного й полiтичного панування держави, а отже, є перешкодою в досягненнi всеосяжного впливу на маси та встановленнi тотального контролю над суспiльством.
Цi висновки пiдтверджуються численними висловлюваннями Гiтлера, якi були особливо вiдвертими й цинiчними в його приватних застольних розмовах щодо релiгiї та церкви. Так, в однiй iз таких розмов вiн сказав: "Партiя добре чинить, не вступаючи в жоднi стосунки з церквою... Нехай уже лiпше, - сказав я собi, - мене на якийсь час вiдлучать вiд церкви та проклянуть. Дружба iз церквою може коштувати надто дорого. Бо, якщо я досяг чогось, менi доведеться заявити так, щоб усi чули: я досяг цього тiльки з благоволiння церкви. То краще я зроблю це без її благословення, i менi нiхто не виставить рахунку" [5, c. 45].
Особисто А. Гiтлер свiй скептицизм щодо християнського вiровчення та нiгiлiстичне ставлення до обох провiдних нiмецьких церков компенсував у своєму свiтоглядi нечiткою, але досить стiйкою схильнiстю до мiстицизму, вiрою у власне месiанство, у якiсь вищi iррацiональнi сили, якi обрали саме його для здiйснення "великої iсторичної мiсiї" - очищення й визволення арiйської раси, забезпечення її свiтового панування. "Провидiння створило кожну людину з невiд'ємними расовими ознаками, i це вже саме по собi втiшне, - стверджував А. Гiтлер. - Я прагну такого порядку речей, коли кожний твердо знав би про себе: вiн живе та вмирає в iм'я збереження своєї раси. Завдання полягає в тiм, щоб виховати в людях найвищу повагу до тих, хто особливо вiдзначився в боротьбi за виживання раси" [5, c. 52].
Та в досягненнi цiєї мети, антигуманної й аморальної, iснуючi в Нiмеччинi конфесiї не могли бути помiчниками, а лише противниками. Тому врештi-решт їх долю Гiтлер визначив таким чином: "Останнє велике завдання нашої епохи полягає в тiм, щоб вирiшити проблему церкви. Тiльки тодi нiмецька нацiя може бути цiлком спокiйна за своє майбутнє. Догмати вiри мене зовсiм не цiкавлять, але я не потерплю, щоб пiп втручався в земнi справи. Зробивши державу повним господарем, ми покладемо кiнець органiзованiй брехнi. У юностi я визнавав лише один засiб: динамiт. Лише пiзнiше я зрозумiв: у цiй справi не можна ламати через колiно. Треба триматися, поки церква згниє до кiнця, подiбно до зараженого гангреною органу. Необхiдно довести до того, що з амвона проповiдуватимуть лише дурнi, а слухатимуть тiльки старцi. Здорова, мiцна молодь перейде до нас" [5 ,c. 50]. Остаточне вирiшення цiєї внутрiшньополiтичної проблеми - повного усунення церкви iз суспiльного життя нiмцiв - Гiтлер вважав можливим лише пiсля переможного завершення вiйни за завоювання свiтового панування [7, c. 420].
У кiнцевому результатi iз цих висловлювань Гiтлера стає зрозумiло, що нацисти й радянськi комунiсти однаково цинiчно ставилися до релiгiї та прагнули усунення iнститутiв церкви iз суспiльного життя, оскiльки та стояла на шляху до їх необмеженого тотального панування над своїми й iншими народами.
Але на початку своєї полiтичної дiяльностi, коли лише формувалася iдеологiя, полiтика й випробовувалася тактика нацизму, А. Гiтлер змушений був рахуватися iз впливом на суспiльство обох нiмецьких церков i християнським свiтоглядом взагалi. Саме тому в проголошених Гiтлером 25 пунктах програми НСДАП позицiю партiї щодо релiгiї та церкви було визначено досить туманно та двозначно: "Ми вимагаємо свободи всiх релiгiйних вiросповiдань у державi в тiй мiрi, у якiй вони не загрожують її iснуванню або не спрямовуються проти моральних почуттiв германської раси. Партiя як така займає позицiю позитивного християнства, не зв'язуючи себе у конфесiйному вiдношеннi з певним вiросповiданням" [8, с. 49].
Впадає в око, по-перше, те, що свобода совiстi розглядалася нацизмом лише як вiдносна цiннiсть i пiдпорядковувалася бiльш високим, "абсолютним" з погляду нацистської програми цiнностям: iнтересам держави й арiйської раси. По-друге, програма не пояснювала, що слiд розумiти пiд поняттям "позитивне християнство", а це залишало нацизму в майбутньому широкий простiр як для тлумачення цього поняття, так i для його практичного втiлення. У книзi "Майн кампф" ("Моя боротьба") А. Гiтлер дипломатично пiдкреслював конфесiйний нейтралiтет своєї партiї та висловлював повагу до обох християнських конфесiй [8]. Ця гнучка тактика нацистської партiї та її фюрера спочатку створювала в нiмецькому суспiльствi позитивний iмiдж нацизму як досить респектабельної полiтичної сили, тим бiльше що нацисти проголошували себе смертельними ворогами комунiзму, протиставляючи позiрно войовничому комунiстичному атеїзму шанобливе ставлення до християнства.
Проте в першi роки свого iснування НСДАП залишалася маловiдомою для широких верств населення полiтичною органiзацiєю, дiяльнiсть якої до того ж територiально не виходила за межi Баварiї. Лише пiсля невдалого "пивного заколоту" восени 1923 року особа Гiтлера та його партiя стали об'єктом суспiльної уваги в масштабi всiєї Нiмеччини. Але й протягом 20-х рокiв, коли НСДАП вже стала брати участь у виборчих кампанiях, домагаючись представництва в рейхстазi, вона ще не стала справдi масовою та впливовою партiєю. На загальнонiмецьких виборах 7 грудня 1924 року вона отримала лише 3,0 % голосiв виборцiв, а на наступних виборах 20 травня 1928 року - 2,6 % [6, c. 530].
Саме пiсля 1923 року визначилася й позицiя церкви щодо нацизму. Найбiльш чiтко її виражала католицька церква. Вона вбачала в нацiонал-соцiалiзмi полiтичного конкурента партiї Центру. Католицька церква засудила "пивний заколот" нацистiв. iз цього часу мiж ними розпалюється тривала та принципова ворожнеча, зумовлена не стiльки свiтоглядними суперечностями, скiльки полiтичними мiркуваннями. Вiдтепер i нацизм починає грубо та вiдкрито нападати на католицьку церкву, виступає проти конкордатiв, укладених Ватиканом iз католицькою Баварiєю (1924 р.) та Прусiєю (1925 р.). Так, вiдомий дiяч нацистського режиму, який у роки вiйни був шефом полiтичної розвiдки гiтлерiвської Нiмеччини, Вальтер Шелленберг у своїх мемуарах згадував, що коли вiн, будучи ще студентом, тiльки прилучався до нацистського руху, то йому було вiд НСДАП доручено "проводити навчальнi бесiди й читати лекцiї, переважно iсторичного характеру, що стосувалися нiмецького законодавства й одночасно спрямованi були б безпосередньо проти католицької церкви" [9, c. 17].
Великий вплив на полiтику нацистської партiї та Гiтлера до католицької церкви на той час мала Латеранська угода, що її уклали в лютому 1929 р. Ватикан i Муссолiнi, яка передбачала тiсну спiвпрацю мiж церквою та фашистською державою в iталiї. Разом iз тим Ватикан був змушений пiти на деякi обмеження участi церкви в полiтичному життi країни, а священикам i монахам заборонялося "записуватися та брати участь у будь-якiй полiтичнiй партiї" [1, c. 9]. Латеранська угода слугувала взiрцем у проведеннi реальної полiтики щодо церкви для нiмецького нацизму. У всякому разi її привабливiсть як тактичного засобу розширення свого впливу А. Гiтлер збагнув ще в лютому 1929 року. Вiн хотiв так само, як це зробив Муссолiнi, досягти угоди з католицькою церквою. Це йому вдасться вже в перший рiк приходу до влади, коли 20 липня 1933 року в Римi буде пiдписаний вигiдний для нацизму Конкордат з Ватиканом.
Офiцiйно нiмецький єпископат висловився про нацiонал-соцiалiзм лише восени 1930 року, коли в результатi виборiв до рейхстагу 14 вересня 1930 року НСДАП перетворилася на другу за своїм впливом полiтичну партiю країни. Вона зiбрала 6,4 млн. голосiв виборцiв (прирiст порiвняно з попереднiми виборами - 5,6 млн.). Частка поданих за неї голосiв зросла з 2,6 % до 18,5 % [10, s. 486]. Пiд час щорiчної конференцiї єпископiв ще напередоднi виборiв у серпнi 1930 року керiвництво церкви обiйшло мовчанкою питання про нацистський рух i ставлення до нього. Це пояснювалося тим, що НСДАП до виборiв у рейхстаг в очах церковної iєрархiї не вважалася серйозним чинником внутрiшньополiтичної ситуацiї. Нiмецький католицизм не бачив у нацiонал-соцiалiзмi небезпеки. А втiм, за кiлька днiв до виборiв мюнхенський священик Р. Мейєр радив кардиналу М. Фаульгаберу не недооцiнювати демагогiї нацистiв i їхнiх пiдбурювань, оскiльки вони породжують в умах католицького населення велику плутанину. "Просто незбагненно, - продовжував вiн, - але це правда, що неправда Гiтлера охопила широкi, у тiм числi католицькi, верстви нiмецького народу. i не тiльки в мiстi, але особливо мiцно закрiпився рух на селi" [1, c. 9].
Одразу пiсля виборiв єпископат засудив фашистський рух, вiдхилив спiвпрацю з Гiтлером. Католицька церква заявила про несумiснiсть християнського вчення та нацiонал-соцiалiзму. Таку позицiю було, правда, спровоковано керiвництвом НСДАП у землi Гессен, зокрема запитом у листi вiд 27 вересня 1930 року до єпископату Майнца, чи вiдповiдає дiйсностi те, що єпископат заборонив католикам бути членами НСДАП i погрожував непокiрним церковними санкцiями. Керiвництво єпископату вiдповiло на цей запит позитивно, обiрунтовуючи свою позицiю тим, що "програма НСДАП мiстить такi положення, якi несумiснi з католицьким вченням i його принципами. Зокрема, це стосується 24-ї статтi програми, яку не може прийняти жодний католик" [1, c. 11]. Потiм, аналiзуючи цей пункт партiйної програми та змiст численних висловлювань провiдних дiячiв нацизму перiоду його становлення Г. Федера та Р. Юнга про католицьку церкву та вiру, єпископат зробив висновок, що погляди НСДАП щодо питань релiгiї не узгоджуються з принципами католицької церкви. Особливо вiн протестував проти таких нацистських понять, як "мораль i моральнiсть нiмецької раси", "позитивне християнство", вiдкидав вимоги гiтлерiвцiв стосовно створення нiмецької нацiональної церкви.
Хоча єпископат i справдi заявив про несумiснiсть нацистського свiтогляду з католицьким вiровченням i заборонив своїм вiруючим вступати до лав НСДАП, проте вiдносно полiтичних цiлей нацизму, його негативного ставлення до iснуючого демократичного державного устрою, вимог завоювання нового "життєвого простору" й войовничого антисемiтизму єпископат не висловив жодних заперечень. До того ж, хоча змiст цього документа швидко став вiдомим у всiх шести церковних провiнцiях, оголошену заборону на членство в НСДАП було введено в дiю лише в однiй iз 25 єпархiй [8, s. 50].
На початку 30-х рокiв стали визначатися i стосунки мiж нацистською партiєю та протестантською церквою в Нiмеччинi, якi складалися дещо iнакше, нiж з католицькою церквою. Протестантська церква не була такою конфесiйно цiлiсною, органiзацiйно централiзованою та полiтично цiлеспрямованою, як католицька. У нiй iснували декiлька iдейно-конфесiйних течiй, якi мали i своє полiтичне забарвлення. Одна з таких течiй, так званi "нiмецькi християни", в умовах кризи Веймарської республiки плекала надiї на "нацiональне оновлення" й пiсля сенсацiйного успiху нацистiв на виборах 14 вересня 1930 року вiдчувала певну прихильнiсть i навiть спорiдненiсть iз нацистським рухом. За словами одного з їхнiх представникiв, Генрiха Класса, Гiтлер з'явився як живе вiдображення душевного настрою доведеного до вiдчаю народу. У церковнiй пресi багато говорилося про релiгiйний змiст нацистського руху, а широко вживанi фрази про полiтичне вiдродження Нiмеччини та релiгiйне оновлення нiмецького народу сприймалися як чарiвнi слова. У протестантських колах не могли не помiчати харизматичних якостей лiдера нацистiв. Деякi iз протестантських теологiв, такi, як Герман Зассе та Рiхард Карвель, не без пiдстав застерiгали вiд спокус полiтичного мессiанства [11, s. 235].
На визначення стосункiв нацистської партiї з протестантською церквою впливали й ряд iнших полiтичних i соцiальних чинникiв. У конфесiйно-полiтичному вiдношеннi протестантська церква в роки Веймарської республiки почувала себе дещо вiдтиснутою католицькою церквою з її активною полiтичною партiєю Центру.
I нацисти вмiло грали на таких суперечностях. Пiд час першого контакту мiж представниками НСДАП i євангелiстської церкви 4 березня 1931 року, який тримався у таємницi, нацисти запевнили своїх спiврозмовникiв, що партiя стоїть осторонь вiд усiх конфесiйних вiдмiнностей. "Але це не виключає, що керiвництво налаштоване по-протестантськи. Провiднi дiячi, якi сповiдують католицьку вiру, у своїх життєвих поглядах i ставленнi до вiри мають протестантське спрямування" [11, s. 236].
Iншим чинником було те, що протестантська церква особливо сильно потерпала вiд наслiдкiв економiчної кризи та перебувала у великiй фiнансовiй скрутi, що змушувало її згортати свою активнiсть i плекати надiю на майбутнє швидке "нацiональне вiдродження". Нарештi, ще одним чинником готовностi протестантизму до "нацiонального прориву" в оновленiй християнськiй державi був страх перед бiльшовизмом. Його специфiчний церковний вияви полягав у страху перед неминучим у разi перемоги Компартiї Нiмеччини "переслiдуванням християн". Так, центральною темою церковного з'їзду в Нюрнберзi 1930 року було релiгiйне переслiдування в Радянському Союзi. Глава протестантської церкви Вурм вважав, "що ми маємо вибiр лише мiж диктатурою Гiтлера та диктатурою Москви i що за всiх обставин слiд вiддати перевагу першому, навiть коли це не буде зручним" [11].
Отже, на межi кiнця 20-х - початку 30-х рокiв за рiзкого погiршення соцiально-економiчного становища майже всiх без винятку верств нiмецького суспiльства в умовах свiтової економiчної кризи, широко розгорнувши демагогiчну пропаганду, застосовуючи весь арсенал методiв впливу на маси в боротьбi за завоювання полiтичної влади, нацисти домоглися рiзкого пiдвищення своєї популярностi та свого впливу в суспiльствi. На виборах до рейхстагу 1932 року вони отримали вiдносно найбiльшу частку голосiв виборцiв (37,4 % - 31 липня 1932 р. i 33,1 % - 6 листопада 1932 р.) [10, s. 486]. Протидiя опонентiв i противникiв нацiонал-соцiалiзму, до яких належала й католицька церква з її полiтичною партiєю Центру, залишалася недостатньо сильною та до того ж неорганiзованою. Хоча статистика цих виборiв свiдчить, що у виборчих округах iз переважно католицьким складом населення нацистська партiя отримала результати помiтно нижчi вiд середнiх по країнi, i чим бiльш вираженим був католицький вплив, тим менш сприйнятними були гiтлерiвськi гасла серед виборцiв [12, s. 252]. Проте в умовах, коли країна роздиралася непримиренними суперечностями мiж крайнiми полiтичними силами, нацистам вдалося використати свiй шанс i легально отримати владу з рук рейхспрезидента Гiнденбурга.
Аналiз особистого ставлення Адольфа Гiтлера до релiгiї, програмних положень i полiтики очолюваної ним нацистської партiї щодо християнських конфесiй у Нiмеччинi свiдчить, що нацизму, як i iншим тоталiтарним полiтичним рухам, було властиве цинiчне, утилiтарне ставлення до християнської релiгiї. Нацисти вiдкидали культурнi, свiтогляднi та моральнi цiнностi, якi нагромадило християнство за свою багатовiкову iсторiю. Розглядаючи церкву як одну з найбiльш впливових суперниць у боротьбi за владу та встановлення свого тоталiтарного панування над нiмецьким народом i як одну з наймiцнiших опор громадянського суспiльства та демократичної держави, нацисти всiляко намагалися пiдiрвати її духовний, соцiальний i полiтичний вплив у нiмецькому супiльствi.
Проте в перiод боротьби за владу, коли нацистська партiя прагнула завоювати симпатiї якомога ширших кiл населення, вона намагалася виставити себе поборником свободи совiстi, заявляла про нейтральне ставлення до рiзних конфесiй, позiрно демонструвала шанобливе ставлення до християнства та запевняла спiввiтчизникiв у тому, що партiя буде рiшуче захищати християнськi цiнностi вiд загрози комунiстичного атеїзму та бiльшовицького варварства. Такi пропагандистськi прийоми дозволили нацистам значною мiрою приспати пильнiсть великої частини нiмецького народу та легальним шляхом отримати владу. За цю свою моральну й полiтичну помилку нiмецький народ розплачувався дуже дорогою цiною - життям багатьох мiльйонiв своїх спiввiтчизникiв i десяткiв мiльйонiв жителiв Європи.