У цій статті розглядається таке питання, як послідовність кроків утворення та існування західноукраїнської державності в 1918-1919 рр., детально розповідається про закони та конституційні засади ЗУНР, яка прийняла "Тимчасовий основний закон". Крім того, згадуються й такі закони, як "Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР" та "Про тимчасову організацію судів і судової влади". Досить широко розкривається проблема судової системи: створення трибуналів, склад цих трибуналів, найвищий державний суд, діяльність адвокатів, нотаріальна служба, органи цивільної юстиції тощо. Розглядається також структура УГА, досить об'ємно розкривається проблема надання громадянства, тобто закон "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців". Крім того, у статті йдеться про такий аспект, як освіта українського народу, а також про культуру та мистецтво, які були дуже важливими для подальшого розвитку ЗУНР. Висновки містять спробу пояснити, чому, намагання створити ЗУНР закінчилися невдачею.
У 1918 році Україна вийшла на шлях національно-державного будівництва. Ця ситуація була обумовлена об'єднанням західноукраїнських земель. Незважаючи на загрозу з боку радянської Росії, Австро-угорської монархії та військ Денікіна, український народ мужньо утворює Західно-Українську Народну Республіку та починає формувати органи влади, законодавчу систему та національну армію (УГА). Хоча ці дії не увінчалися успіхом, ми спробуємо розкрити головні ідеї та дії керівників ЗУНР, причини, що обумовили саме таку їх поведінку.
Проблема утворення та існування Західноукраїнської державності в 1918-1919 рр. викликає особливий інтерес з точки зору досвіду для сучасного державного будівництва в Україні. Слідом за Російською багатонаціональною імперією почала розпадатися й Австро-угорська монархія. Політичні кола поневолених нею народів готувалися до захоплення влади. Здійснюючи відчайдушні спроби врятувати монархію, 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І Габсбург видав маніфест, який передбачав перетворення напівабсолютистської Австро-Угорщини на федеральну державу. Союзні "коронні землі" дістали право створити свої представницькі органи - "національні ради". У зв'язку з цим, а також у зв'язку з можливим крахом монархії, 18 жовтня 1918 р. у Львові за ініціативою так званої Української парламентарної репрезентації (парламентської фракції українських депутатів в австрійському парламенті) був скликаний з'їзд усіх українських депутатів від Галичини та Буковини обох палат австрійського парламенту, галицького й буковинського крайових сеймів, по три представники від кожної з основних політичних партій краю (національно-демократичної, християнсько-соціальної, радикальної та соціал-демократичної), а також від духовенства і студентства.
З'їзд зі свого складу утворив Українську Національну Раду (УН Раду) як вищого представника національно-політичних інтересів українського народу в Австро-Угорщині. Її главою (президентом) був обраний голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич.
На з'їзді було піднято й обговорено питання про майбутню державну належність західноукраїнських земель. Думка була одна: у майбутньому вони повинні возз'єднатися з усією Україною. Однак на той момент це возз'єднання, як вважала більшість делегатів, було неможливим, оскільки західноукраїнські землі поки що перебували у складі Австро-Угорщини, і тут були австро-угорські війська.
Українська Національна Рада 19 жовтня видала Маніфест, у якому було записано: 1) усі українські землі в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина, Північно-Західна Буковина й українські повіти Закарпаття, утворюють єдину українську територію; 2) ця територія конституюється як Українська держава; 3) усім національним меншинам пропонується обрати своїх представників до складу Української Національної Ради; 4) Українська Національна Рада найближчим часом розробить конституцію нової держави, побудованої на демократичних засадах шляхом установлення загального рівного таємного прямого виборчого права з пропорційним представництвом, з правом національно-культурної автономії національних меншин; 5) на майбутній мирній конференції український народ повинен мати своїх власних представників, тому австрійська влада не має права говорити від його імені.
19 жовтня 1918 р. слід вважати початком процесу утворення на західноукраїнських землях незалежної української держави. Цей процес тривав деякий час і був завершений у листопаді. Спочатку західноукраїнські землі ще продовжували входити до складу Австро-угорської монархії, оскільки остаточно порвати з нею місцеві політичні діячі не наважувалися. Не було визначено й назву держави, її точні межі.
Представників закарпатських українців у складі УНР, її виконавчих органах не було, оскільки події розвивалися стрімко, без попередньої підготовки. Група закарпатських політичних і національних діячів надіслала тільки до Львова повідомлення, що Закарпатська Україна повністю солідарна з Галичиною й бажає приєднатися до Української держави.
У неділю 20 жовтня на площі Св. Юрія у Львові відбувся багатотисячний мітинг, на якому К. Левицький повідомив народові про утворення української держави, рішення УНР, що було сприйнято з великою радістю.
Австро-угорський уряд обіцяв, щоправда, українській делегації "рівне з поляками право на утворення самостійного державного організму", але це були пусті слова.
У Львові стало відомо, що на 1 листопада 1918 р. Польська ліквідаційна комісія призначила перехід влади в Галичині до Польщі. Були призначені воєнні коменданти Галичини та Львова, які дістали наказ придушити опір "непольського населення", учасників суворо покарати.
На нашу думку, українцям треба було діяти, причому негайно. Оскільки делегати УНР перебували в нерішучості, ініціативу взяла на себе Українська військова організація, що виникла у вересні 1918 р. у Львові. Вона утворила Центральний військовий комітет на чолі із сотником Українських січових стрільців Д. Витовським.
У ніч на 1 листопада 1918 р. українські частини захопили всі стратегічно важливі об'єкти міста. На ратуші було піднято блакитно-жовтий прапор. Д. Витовський доповів Українській Національній Раді, що влада у місті перебуває в руках українців. Після Львова українці взяли владу у свої руки в усій Східній Галичині, теж мирним, безкровним шляхом. Цей факт не викликає подиву, якщо врахувати, що населення краю більше ніж на дві третини складалося саме з українців.
Значення цієї знаменної події важко переоцінити. Вперше з часів Галицько-волинського князівства корінне населення західноукраїнських земель знову стало господарем на своїй землі, вільним вершителем своєї долі.
9 листопада 1918 р. на засіданні УН Ради була визначена офіційна назва держави - Західно-Українська Народна Республіка (скорочено ЗУНР). До її складу, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські комітати (повіти) Закарпаття, тобто землі колишньої Австро-угорської монархії, де компактно проживало корінне українське населення. Держава ЗУНР охоплювала територію із шістьма міліонами населення (українців - 71 %, поляків - 13 %, румунів, мадярів та ін. - 2 %).
Щоправда, Північну Буковину незабаром захопила Румунія. У вересні 1919 р. Паризька мирна конференція санкціонувала цю анексію. Що стосується Закарпаття, то воно так і не визволилося з-під влади Угорщини. У січні 1919 р. західну частину цього краю, а у квітні всю його територію захопила Чехословаччина. Паризька конференція юридично "узаконила" і цю анексію (Сен-Жерменський договір).
Отже, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з 4 міліонами населення.
9 листопада 1918 р. УН Рада сформувала уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а 10 листопада, коли Державний секретаріат присягав на відданість українському народу та державі, УН Рада визначила йому основну лінію національно-державного будівництва: робити все необхідне для возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, шукати можливості створення єдиної соборної незалежної України.
13 листопада 1918 р. УН Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши "Тимчасовий основний закон". У ньому закріплювалися назва держави, її територія та кордони; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального рівного прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави без будь-яких обмежень, у тому числі незалежно від їх національності, віросповідання або статі. Вищим органом влади мали стати Установчі збори (або Сейм). До їх утворення ця влада буде належати Українській Національній Раді, а виконавча - Державному секретаріату. Гербом ЗУНР було затверджено золотого лева на блакитному тлі щита, прапором - блакитно-жовтий.
1 листопада 1918 р. УН Рада видала розпорядження, згідно з яким на території Галичини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний поділ: повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося обрати відповідно міських, общинних (громадських) комісарів і колективні органи при них, які представляли б усі верстви населення, - так звані "прибічні ради". У повітах належало обрати повітових комісарів і повітові національні ради. Усі названі органи населення повинне було обрати шляхом загальних прямих виборів.
У першій половині листопада ці вибори відбулися. На багатолюдних зборах і вічах майже в усіх містах, селах і повітах були обрані відповідні комісари та містечкові, сільські й повітові "прибічні" та національні ради.
15 листопада 1918 р. було прийнято закон "Про поповнення складу Української Національної Ради делегатами від повітів і міст краю".
16 листопада було прийнято закон "Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки". У ньому зазначалося, що тимчасово на території ЗУНР залишається чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечить інтересам, суті та цілям Української держави.
22 листопада 1918 р. українські частини після боїв з поляками, сили яких значно переважали, були вимушені залишити Львів. Українські установи й організації переїхали до Тернополя.
У Тернополі в грудні 1918 р. були переобрані старі й новостворені постійні комісії Ради: зовнішніх зносин, військових справ, фінансова, земельної реформи, освіти та ін. Подав у відставку уряд, і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем.
Незабаром, однак, український уряд вирішив перебратися ближче до фронту та західних кордонів держави - до Станіслава. 4 січня 1919 р. тут відбулося чергове засідання УН Ради, на якому були прийняті нові важливі закони. На цьому засіданні відбулися вибори голови (президента) Ради. Ним став Є. Петрушевич.
Терміново формувалися в державі й органи охорони громадського порядку. Ще на початку листопада під час виборів місцевих органів влади й управління подекуди населення обирало також так звану "народну міліцію". Вона повинна була стежити за порядком, охороняти міста та села від мародерів, бандитів, кримінальщини. Однак, на наш погляд, оскільки до її складу обирали часто людей некваліфікованих, випадкових або таких, котрі намагалися лише ухилитися від військової служби, вона "народна міліція" далеко не завжди відповідала своєму призначенню.
На місцях створювалися окружні й повітові команди жандармерії, міські та сільські. Приймали в жандармерію добровольців із числа військовозобов'язаних, а також окремих колишніх жандармів, які не скомпрометували себе антинародною діяльністю, з огляду на їхній досвід. Жандармерія підпорядковувалася Держсекретаріату внутрішніх справ.
Навесні 1919 р. чисельність жандармерії в ЗУНР була такою: близько 30 офіцерів, 1 тис. жандармів і 4 тис. стажерів. Народних міліціонерів налічувалося близько 3 тис.
Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи. 21 листопада 1918 р. УН Рада прийняла закон "Про тимчасову організацію судів і судової влади". Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-угорської монархії під керівництвом держсекретарства юстиції. Виходячи з цього, всі старі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли залишатися на своїх місцях.
Продовжуючи реформу судової системи, УН Рада 11 лютого 1919 р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції - для розгляду кримінальних справ (окружні й повітові суди повинні були розглядати цивільні справи). Суддів цих трибуналів призначало секретарство юстиції, затверджувала призначення УН Рада або її комітет.
Трибунали діяли у складі одного або трьох суддів. Другою вищою інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, і третьою ( Найвищий державний суд. Але тимчасово (до їх утворення функції) другої та третьої інстанції виконували спеціально створені на цей час сенати - Окремий судовий сенат II інстанції й окремий судовий сенат III інстанції. Вони, згідно з розпорядженням Держсекретаріату від 8 березня, були, утворені у Станіславі.
Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у палату адвокатів. Вони присягнули, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть в ім'я її блага.
Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня була створена нотаріальна служба. Нотаріуси також прийняли присягу на вірність Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені.
Окрім органів цивільної юстиції, створювалася й військова юстиція. Вже
16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав розпорядження про організацію системи військових судів. Вона виглядала так:
На мій погляд, цікавим є такий факт: 10 березня 1919 р. Комітет УН Ради оголосив амністію. Звільнялися в'язні, засуджені австрійськими судами за 33 види загальнокримінальних та 12 видів військових злочинів. Припинялося слідство з усіх справ, розпочатих перед 1 листопада 1918 р.
Для ЗУНР ця проблема стала особливо актуальною, оскільки з перших же днів існування української держави їй довелося оборонятися від агресії сусідньої Польщі, потім Румунії.
У структурі УГА були різного роду війська: піхота, кіннота, артилерія, льотна частина, саперні частини, а також санітарна, ветеринарна, інтендантська служби, судова система, військове духівництво.
На початку 1919 р. в ЗУНР була створена досить численна (близько 120 тис.) дисциплінована й патріотично налаштована армія. Очолювали збройні сили Начальний вождь (командувач) і Генеральний штаб.
Армія ЗУНР хоробро воювала із силами панської Польщі, які її значно перевищували.
8 квітня 1919 р. було прийнято закон "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців". Кожна людина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-небудь міської або селянської общини, вважалася громадянином УНР (ЗУНР на той час уже ввійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.
Я вважаю, що важливим напрямом діяльності ЗУНР було розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Малоземельне та безземельне селянство становило у Галичині 80 % від усіх селянських господарств, а поміщики володіли 37 % усіх земель.
Над розв'язанням цієї проблеми працювали всі політичні партії, спеціальна комісія УН Ради, секретарство земельних справ, багато хто з депутатів. 14 квітня 1919 р. було прийнято закон про земельну реформу. Оприлюднили його 8 травня.
Нічого суттєвого не було зроблено і в інтересах робітників, хоча деякі заходи, спрямовані на підвищення заробітної плати, поліпшення житлових і санітарних умов, охорони праці, здійснювалися. Недарма 25 квітня 1919 р. С. Петлюра телеграфував у Галичину, що влада УНР занепокоєна невдалою політикою Державного секретаріату із соціальних питань, особливо земельних, попереджаючи, що це може завершитися "розвитком більшовизму".
Багато було зроблено у сфері освіти. Насамперед розпочалася українізація школи. Втім, це стихійно робило саме населення з перших днів установлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися українські школи. Існуючі школи національних меншин зберігалися, можна було відкривати й нові, зареєструвавши їх у повітових відділах освіти. У цих школах лише належало ввести як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України.
Планувалося після звільнення Львова відкрити тут перший на західноукраїнських землях український університет. Уряд узяв під свій контроль питання культури й мистецтва.
ЗУНР утворила свої представництва у багатьох країнах світу: Австрії, Чехословаччині, США, Канаді, Франції, Німеччині, навіть Бразилії та Аргентині, інформуючи владу та населення цих країн про свою країну, народ, його історію, домагаючись офіційного визнання своєї держави та, можливо, допомоги. Щоправда, офіційного визнання вони не домоглися, хоч Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти.
У листопаді - грудні 1918 р. за ініціативою влади ЗУНР відбулися переговори з керівництвом Української Народної Республіки. 1 грудня Директорія та делегація ЗУНР підписали так званий "Вступний (прелімінарний) договір про об'єднання".
Із січня 1919 р. УН Рада одностайно прийняла постанову про об'єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою.
Таким чином, можна зробити висновок, що боротьба за національну державність в Україні наприкінці 1917(1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР). Другий етап - період з кінця квітня 1918 р., - правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у національно-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже водночас із проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснювалися спроби об'єднання її з ЗУНР. Це також важливий етап у національно-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перерваний перемогою радянської влади на більшій частині території України й окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.
Історія боротьби за державне відродження свідчить про те, що успіх міг бути досягнутий у важкі 1917(1921 рр. тільки за умови згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не сталося.
Ми переконані, що тільки опора на власні сили могла забезпечити перемогу. А вона, передусім, потребувала злагоди в Україні. Безперечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було неможливо. І все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед, у сфері соціально-економічної політики.
Поряд із гіркотою поразки цей період (1917-1921 рр.) для українського народу є періодом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість. Значна частина українського народу впевнилась у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася переможна соціально-політична революція, однак безперечним є те, що національна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був суттєвий крок уперед - крок до справжньої державності.