У статті наявна спроба з'ясувати, у чому полягає феномен українського менталітету, визначити його зв'язок із процесом формування української особистості. Автор роботи намагається розглядати питання у просторово-часовому вимірі (бере до уваги сучасний стан, у якому перебуває соціум; звертає увагу на поняття "історична пам'ять"; наголошує на регіональній забарвленості ментальних характеристик тощо). У ході своїх розмірковувань він доходить висновку, що загальноукраїнський менталітет існує лише як певна проективна можливість, нерозгорнута потенційність, а становлення української особистості повинно виступити чинником дефрагментації української ментальності, причому у виробленні стратегії особистісного формування слід свідомо і рішуче долати існуючі в ментальному ландшафті елементи фобій, рештки всіляких комплексів меншовартості, історичної скривдженості тощо.
Перспективи становлення особистості завжди великою мірою визначаються специфічними соціокультурними факторами, які сформовані століттями історичного розвитку. Серед таких фундаментальних факторів заслуговує на першочергову увагу такий чинник, як менталітет.
Звернення до ментальних факторів особистісного існування необхідне з точки зору того, що, по-перше, нерідко вважається, ніби специфіка ментальності нації може взагалі унеможливити будь-які реформи і позитивні соціальні трансформації. По-друге, врахування особливостей українського менталітету необхідне для того, щоб у процесі оцінки перспектив особистісної еволюції не втратити, не загубити визначальних рис. По-третє, треба з'ясувати, в чому полягає феномен "українського менталітету" з тією метою, щоб у разі необхідності прагматично використати або ж рішуче подолати гравітацію ментального тяжіння. І, нарешті, по-четверте, відносно неупереджений (наскільки це можливо) і критичний розгляд існуючих поглядів на український менталітет дозволить, ми сподіваємося, дистанціюватися від невиправданих крайнощів у тлумаченні менталітету і його впливу на життя суспільства.
Почнемо з загального визначення змісту і місця менталітету в соціальному житті. Відчуття людиною того, що вона - "дещо" значуще і займає певне місце у спільноті, забезпечує соціокультурну вкоріненість особистості, життєво важливу психологічну комфортність, адже людина віддасть перевагу нехай навіть низькому статусу перед сумною перспективою маргінальності. Психологічну важливість чіткого визначення місця, яке займає людина, зумовлено двома компонентами. З одного боку, з самого початку антропосоціогенези становлення людини як виду відбувалось у групах, які мали чітку внутрішню структуру, завдяки якій групи могли існувати. Розпад групи завжди сприймався як ознака регресу, розпаду, загроза для життя. Саме такі почуття має індивід, який втратив своє місце в структурі, незалежно від того, чи він "випав" з неї, чи сама структура припинила існування, бо суб'єктивно для індивіда її вже немає. Людина втрачає усвідомлення свого становища, позбавляється впевненості у власному житті.
З іншого боку, людина, яка "випадає" зі структури, втрачає соціальне дзеркало, через яке вона звикла себе сприймати. Вона опиняється наодинці зі своїм "Я", вона змушена відповідати на одне з найжахливіших питань: "Хто Я?" - в категоріях свого внутрішнього світу, бо, зрозуміло, рятівні соціальні статуси (які задавали рамки ідентифікування) зникають. Втрата належності до групи, до певної спільноти ставить людину перед необхідністю усвідомлення екзистенційної самотности, перед безоднею жаху.
Для усвідомлення специфіки впливу менталітету на формування особистості в нашому суспільстві варто взяти до уваги той особливий стан, у якому перебуває наш соціум протягом принаймні десяти-п'ятнадцяти років. Наше суспільство складається переважно з людей, соціальна (зокрема етнічна) ідентичність яких переживає сьогодні складний етап кризи, фрагментації та переформування. Раніше майже кожен відчував себе радянською людиною, частиною "великої і сильної країни". Кожен займав чітке і передбачене місце, майбутнє було повністю пов'язане з існуючим становищем, майже наскрізь детерміноване останнім. Сьогодні відбувається складний і суперечливий процес становлення нової держави, колишньої країни - СРСР - вже немає (хоча фантомне відчуття належності до неї продовжує впливати на соціальне самопочуття мільйонів людей), усталену структуру суспільства зруйновано, значна кількість населення перетворилася на маргіналів. Всі ці зміни цілком закономірні, але відбуваються всупереч волі індивіда, що посилює його загубленість і розгубленість, - відбувається процес, який визначається соціальною думкою не інакше як "примусова соціальна адаптація".
Колишні громадяни УРСР ледь не блискавично стають громадянами нової держави. Формально вони стали членами нової спільноти - українського народу, який з надбанням державності став підгрунтям становлення української нації. Але для того щоб цей процес дійсно відбувся, українське суспільство повинне щонайменш усвідомити себе як єдність. Для того щоб реально відчути себе представником цієї єдності з усіма психологічними дивідендами, необхідно засвоїти відповідну модель поведінки, світосприйняття та мислення.
Людина існує у групі (або ж потрапляє до неї) і має потребу в усталених, виражених ознаках групової належності, у безперечних і яскравих взірцях. Коли ж людина опиняється членом спільноти, яка тільки формується, такого взірця, еталону ще немає.
Український народ як носій незалежної державності, як основа нації перебуває зараз саме на стадії свого формування. В. Тарасенко зазначає у зв'язку з цим: "Нинішнє... українське суспільство - надто молоде соціальне утворення, формування системних характеристик якого перебуває ще на стадії можливості їх різних варіантів" [1, c. 59]. В той же час можна повторити аксіому, чітко сформульовану свого часу Ю. Бадзьо: "український народ, українська нація - історична реальність, ... українці - давній і самобутній етнос, зріла етнічна спільнота, виразно виокремлена з-поміж своїх сусідів єдністю мови, культури, території, особливостями психології, безперервним і поступальним процесом державотворення, політичного самоусвідомлення, неухильною тенденцією до політичної та економічної консолідації, до територіального об'єднання в одній незалежній державі" [2, c. 16]. Разом із тим немає сумнівів, що українське суспільство переживає сьогодні процес націотворення (який, як відомо, раніше цілеспрямовано гальмувався і не міг повноцінно здійснюватися в умовах радянського режиму) в усій його суперечливості та складності.
Як і будь-яка спільнота, що перебуває на стадії становлення, українське суспільство змушене шукати, закріплювати і демонструвати свою особливість, унікальність, щоб відстояти право на існування і свою самостійність, в першу чергу, у свідомості своїх членів. Український народ намагається запевнити сам себе, а разом з цим й усіх інших, у власній неповторності. Усе це - загальний стан пошуку і переходу - відповідним чином впливає на свідомість і менталітет особистості, спричиняє ментальну неусталеність, плинність, невизначеність - почасти плідну, почасти кризову і стресову.
Для з'ясування змісту і специфіки впливу національного менталітету на процес формування особистості необхідно розглянути в загальних рисах те, як саме репрезентований феномен менталітету в працях науковців, з якими найбільш поширеними уявленнями він асоціюється. Вказані дослідження мають значення не тільки для розробки наукових засад національної ідеології, етнонаціональної політики, для формування національної свідомості, але й стратегії формування української особистості, тому, на нашу думку, дуже важливо уникати безпідставних перебільшень, романтизованих метафор і припущень та не подавати власні переконання як істину в останній інстанції, адже йдеться про щире намагання виявити і сформулювати те суто українське, що повинно стати взірцем, орієнтиром для громадян українського суспільства. Особистісні орієнтири повинні відповідати реальності, тому що вони виконують функцію полегшення, вдоволення потреби в етнічній ідентичності, яка є однією з найважливіших соціальних потреб людини. Але ідентичність втаємничує в собі нездоланну складність. Як писав про це Ю. Габермас, "в ідентичності Я виражається та парадоксальна обставина, що Я як особа взагалі є рівною усім іншим особам, але як індивідуум абсолютно відмінний від усіх інших індивідуумів" [3, c. 14]. Сучасна ідентичність формується вже у глобальному просторі, насиченому впливом сучасних комунікаційних засобів [4], і це робить проблеми особистісного націокультурного самовизначення ще більш актуальними та більш складними.
Можна вважати цілком виправданим, що серед базисних структур, які відіграють ключову роль у формуванні та стійкому підтриманні ("функціонуванні") національної ідентичності, особлива увага приділяється менталітету. Адже саме в ньому сфокусовано, сконцентровано етнічну унікальність. Всі інші характеристики нації, навіть такі важливі, як мова, народне мистецтво, не є ознаками, що неодмінно відрізняють кожну націю від інших. Цю роль виконує тільки поєднання всіх ознак етнічної культури, яка є сукупністю способів і результатів діяльності етносу. Сама ця культура іноді представляється матеріальним втіленням, наочним виявом складного і дещо загадкового явища, для визначення якого застосовують термін "менталітет". В етнологічному вжитку під менталітетом розуміють основний атрибут етносу, таку його якість, що дозволяє відрізняти один етнос від іншого. У соціології менталітет - один з визначальних чинників, за допомогою якого можна пояснити соціальну поведінку (щось на зразок "чорного ящика"), - саме в цьому, на наш погляд, слід вбачати особливу значимість менталітету для людини, саме в цьому великою мірою і полягає вплив ментальних факторів на формування особистості: надати світогляду і поведінці людини специфічно етнічної, національної забарвленості, зберегти самобутність на тлі загального.
Разом з тим треба зауважити, що останнім часом вживання терміна. "менталітет" набуло широкої популярності, що межує ледь не зі зловживанням. Тому доцільно звернутися до етимології та семантики терміна. Зі словом "ментальність" в європейських мовах традиційно пов'язується таке коло значень: спрямування думок, умонастрої, скерованість розуму, власне розум, розумові здібності, інтелект, склад думок, а також загальний характер інтелекту, ступінь інтелектуальної сили, характерний склад розуму [5], [6].
Менталітет вимальовується як своєрідна сукупність чогось зрозумілого і не дуже - чим можна пояснити всі вияви людини і суспільні явища. Втім, якщо у визначенні замінити слово "менталітет" на слово "ідеологія", то "дефініція" буде також цілком прийнятною, що навряд чи може вважатися правильним.
Ми бачимо, що термін "менталітет" набуває різних варіантів значення в залежності від сфери і контексту застосування, визначення менталітету не збігаються в різних суспільних науках.
У багатьох роботах науково-публіцистичного характеру, присвячених проблемам національного життя, українській свідомості, термін "менталітет", або "ментальність", використовується без пояснень, як щось усім зрозуміле [7], [8], [9]. Втім, це стосується досить великої кількості слів зі спільного словника вчених співтовариств, слів, навколо яких немовбито склалася конвенціональна згода. Але ж кожен розуміє по-своєму. Різні автори тлумачать менталітет як "суперечливу цілісність картини світу", "дерефлективний шар мислення", "колективне підсвідоме", "соціокультурні автоматизми", "своєрідний "ефір" культури", у який "занурені" всі члени суспільства, тощо.
Можна сказати, що термін "менталітет" є своєрідною дослідницькою метафорою, її з певною зручністю застосовують як умовну назву явища, яке безперечно реально існує, але не піддається фіксації та вимірюванню у безпосередньому вигляді, а може бути відчуте ("відстежене") тільки у наслідках.
Менталітетом називають те, що поєднує членів однієї спільноти й відрізняє її від інших, відповідно етнічний менталітет має характеризувати певний етнос. Звідки ж він виникає і у якому вигляді існує? Виділяються декілька чинників, які зумовлюють походження менталітету. Під цими чинниками (або детермінантами) становлення менталітету розуміють не всі чисельні й різноманітні умови існування етнічної спільноти, а тільки ті з них, які є причинами, рушійною силою генези менталітету, які визначають його особливості, або окремі риси.
Менталітет досліджується на феноменологічному рівні, через його конкретні прояви. Так відома французька школа "Анналів" досліджувала структури ментальності через посередництво прискіпливого вивчення таких феноменів, як: людське ставлення, уявлення, оцінка себе та інших; зв'язки в структурі суспільства; матеріальна культура; духовне виробництво; індивідуальні та колективні явища [10].
В. Храмова визначає менталітет на феноменологічному рівні, акцентуючи увагу на функціональних основах явища: "В історичному процесі самоствердження нації зберігається через зв'язок часів певний психо-поведінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Він дозволяє народові зберегти собітотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через "малі Апокаліпсиси" історії етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу. На рівні філософської рефлексії цей інваріант, визначаючи архетипи світосприйняття й поведінки, набуває назви "душі народу". У сучасній літературі його теоретичне осягнення постає як розв'язання проблеми національної ментальності". Чи не найстійкішим компонентом українського "Я" В. Храмова називає "поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади", а також "непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до Волі", "активно-рефлексивні світосприймальні настанови на насолоду життям та самоформування" [11, с. ІІІ, VІ].
Розглянуті вище підходи до визначення і тлумачення менталітету дають змогу констатувати, що, незважаючи на усю дискусійність і невизначеність поняття, у менталітеті слід вбачати певну стійку духовну сутність етносу, його специфічну відмінність від інших народів, основу культурного життя в усіх його проявах. Відповідно становлення особистості може відбуватися тільки з урахуванням того, через які канали і яким чином ця особистість сприймає та відтворює основні риси національного менталітету. З іншого ж боку, формування нових особистісних рис в перспективі може спричинити трансформацію менталітету. Тому у справі формування особистості варто заздалегідь передбачати такі ментальні процеси і свідомо (наскільки це взагалі можливо) впливати на них.
Істотною вадою праць з етноментальної проблематики є відсутність розкриття механізму впливу конкретних чинників на формування певних рис менталітету. Ланцюг причинно-наслідкового зв'язку переривається. Від того перелік рис менталітету набуває характеру довільного набору. Відповідно за такого підходу важко застосувати наслідки таких досліджень для вирішення тих чи інших проблем, зокрема пов'язаних із персоналістською прогностикою, спробами передбачити майбутнє української особистості.
Подивимося, що ж вважається ознаками українського менталітету, які риси, на думку дослідників, йому притаманні. Р. Додонов вважає конкретними виявами українського менталітету, по-перше, пантеїзм як духовний зв'язок українців з середовищем їх мешкання; по-друге, примат індивідуалізму над колективізмом, що ближче до європейського, ніж до азіатського, світосприйняття; по-третє, кордоцентризм, тобто примат емоційності над раціональністю, почуттів над розумом; по-четверте, соціальний фаталізм, віру в "автоматичність" історичного процесу, уникання соціальної активності; по-п'яте, амбівалентність внутрішнього світу, у якому поєднуються авантюрно-козацький (активний) психічний тип і тип "потаємного існування" (пасивний тип); по-шосте, егалітаризм [12, c. 28-29].
На думку М. Слюсаревського, український менталітет має такі риси: працьовитість, хазяйновитість, глибокий емоційний зв'язок з краєм, миролюбна вдача, гостинність, турбота про родину, рішучість, хоробрість у справі захисту Батьківщини, індивідуалізм, інтроверсивність, спрямованість на самовдосконалення, демократизм, толерантність, гіпертрофоване волелюбство, що межує з анархічністю, глибинна емоційність, стриманість, поєднання елегійних настроїв з нездоланним оптимізмом, розвинута уява, яка знайшла свій вияв у народному мистецтві [9, c. 209-211].
Немає сумнівів, що всі названі дослідниками риси насправді притаманні українському народові. Але чи вичерпуються значущі риси українського менталітету саме цими рисами? Якою мірою ці риси поширені серед українців? За яких часів? Чи йдеться про всю Україну в цілому? Про якісь конкретні регіони? Чи маються на увазі переважно села чи й міста теж? Чоловіки чи жінки? Питання, звичайно, риторичні. Строго кажучи, тлумачення менталітету здійснюється на белетристично-есеїстському рівні, менталітет виступає здебільшого як ідеологема, а не відносно чітко сформульована категорія соціальної теорії.
Внаслідок цього набір довільних характеристик українського менталітету кочує з однієї роботи до іншої, навіть без спроб розібратись і довести належність тієї чи іншої риси саме до менталітету українців.
Один з напрямків пошуку серцевинної української ментальності - це аналіз художніх творів і філософських систем, створених представниками етносу, шляхом чого намагаються "вхопити" особливості менталітету. Особливо популярним є звернення до творів Г. Сковороди. Але такий підхід, на наш погляд, є не завжди переконливим і таким, що відповідає вимогам наукового аналізу. На основі творів можна спробувати аналізувати особливості психіки і світогляду конкретного митця, але не всього етносу взагалі. На наш погляд, ще заслуговують на подальше дослідження творчість і світогляд Г.С. Сковороди і Т.Г. Шевченка саме з точки зору з'ясування того, що ж було в їхніх творах виразом ментальних рис, а що - суто індивідуальним. Можна згадати з цього приводу працю П.Я. Мирошниченка, присвячену якраз такій проблематиці. Одна з глав його монографії про культуру селянства доби феодалізму присвячена еволюції ідейності Т.Г. Шевченка [13, c. 203-232].
Впевненість, а іноді й безапеляційність, з якими ведуться розмови про український менталітет, примушують замислитись, а чи існує таке явище насправді. Чи існує український менталітет як особлива характеристика всіх українців, як явище, що є притаманним усім представникам українського етносу?
Щоб відповісти на це питання, подивимося на процес формування і прояву українського менталітету під впливом згаданих вище чинників. Звернемося до чинників історичного характеру. Незалежно від того, з яких часів ми будемо виводити історію українців, ми побачимо, що українці більшу частину свого існування провели у стані драматичного розподілу між різними державами. Сучасне суспільство складається з нащадків різних історичних доль, політичних традицій, орієнтацій. І єдине, що може бути спільним, - це наявність у минулому залежності. З цієї точки зору немовбито слід збагнути, що історичні умови також не сприяли формуванню єдиного українського менталітету. З іншого боку, ця риса історичної пам'яті (збережена історична пам'ять про всілякі заподіяні ворогами і гнобителями кривди й образи) може виступати певним підгрунтям для живлення і жевріння (чи навіть культивування) українського народу як такого, що страждає, із "травмами" у глибинах історичної пам'яті. З огляду на становлення української особистості слід визнати ці ментальні утворення і аттітюди фактором досить несприятливим для формування діючої й інновативної особистості. Звісно, ми не маємо на увазі манкуртизму, пам'ять історії треба зберігати й не забувати нічого. Але формування історичного світогляду слід здійснювати зовсім не на основі кривд, поразок і невдач (а їх багато в історії будь-якого народу). Слушно закликає В. Храмова рішуче долати ці втаємничені образи: "Лише виведення наверх колективних ураз може вивільнити людину від того диявола, що існує в темних льохах несвідомого та, шаленіючи, час від часу полонить свідомість і вбиває в нас Бога" [11, с. ХІІ].
Розвитку нашої людини мусить бути притаманна скерованість на майбутнє, а зовсім не безплідні роздуми про "втрачені шанси" у далекому минулому, про необхідність негайного відновлення "історичної справедливості" тощо. Таким чином, слід підкреслити, що історичний досвід народу і його "ментальна скарбниця" є взагалі невичерпними, і саме від наших свідомих зусиль залежить те, яким чином і що саме ми будемо використовувати у справі формування особистості. У будь-якому разі не підлягає сумніву, що становлення особистості не може відбутися без звернення до історичного коріння, до глибин народного духу - всього того, що складає суперечливий у своїй цілісності образ національного менталітету. Факт тривалої роз'єднаності українців між різними державами примушує у вихованні патріотичних почуттів особистості виходити з нових сприятливих умов для консолідації нації в межах незалежної національної держави за доби втілення одвічних мрій багатьох українських діячів минулого.
Для більш адекватного розуміння сутності та характеру впливу менталітету на становлення особистості слід особливу увагу звернути на історичну зумовленість менталітету, вбачати в останньому своєрідний канал культурної спадкоємності. Не без підстав Р.О. Додонов стверджує, що етнічна ментальність "закріплюється досвідом багатьох поколінь і передається у спадщину" [14, c. 86]. З іншого боку, на наш погляд, треба уникати надмірного "біологізування" менталітету. Адже якщо прийняти такий підхід, то треба чи не відмовитися від існуючої у світі практики культурного тлумачення нації, від можливості вибору національної приналежності та ін. Подібні погляди висловлює М.Т. Юрій. Він вважає, що "менталітет - це записаний у матеріальних основах психіки поведінецький код" [15, c. 131], що "ментальність долає історичні епохи, зберігає код нації" [15, c. 133].
Якщо ж відмовитися від перебільшень, то пояснити історичну обумовленість менталітету можна тільки історичною пам'яттю народу. Можна припустити, що ця пам'ять дуже коротка, і сягає вона зазвичай неглибоко. Навіть події недавньої історії затьмарюються злиденним повсякденням, виднокруг обмежується найближчим колом простору. Люди відокремлені від історії своїми особистими проблемами. І чим швидше й активніше твориться історія, тим більше цих повсякденних проблем постає перед людьми і затуляє собою навіть наймасштабніші події. Враховуючи це, слід приділяти особливу увагу формуванню "історичного іміджу" України. Тільки таким чином, через усвідомлення свого історичного коріння, може формуватися особистість, її громадянськість.
Ми вважаємо, етнічний менталітет має, насамперед, соціокультурну природу і носить ситуативно-історичний характер, тобто виникає під впливом конкретних умов, обставин, подій (серед яких не можна не враховувати сучасного уявлення про минуле, яке формується завдяки тій інформації, що є доступною і поширеною у суспільстві). Саме через це слід з особливою ретельністю взятися за справу виховання історичної пам'яті, визначитися з пантеоном імен тих національних героїв (вчених, митців, полководців, святих), звитяга і досягнення яких можуть великою мірою вплинути на формування української особистості. Інакше що ж зробить цю особистість саме українською?
С.Б. Кримський висловлює такі слушні думки про сутність і значущість особистісних еталонів для життя нації: "...особистість - не одиничне і навіть не особливе, а монадне утворення, бо вона може репрезентувати весь Всесвіт, стиснений в межах реального індивідуума... Здатність репрезентувати свій час, свій народ, національну культуру, соціум потенціюється для всіх, хоча й реалізується мірою конституювання особистості та її духовного розвитку. Більш того, така здатність набуває все більшого соціологічного значення. Гасло соборності, авторитарності колективного, партійного фактора суспільно-політичного життя починає витискуватися гаслом особової репрезентації індивіда. Принцип плеяди (колективу) доповнюється принципом монади. У ціннісній свідомості людей ХХ століття такі монадні особистості, як Махатма Ганді та М.Л. Кінг, Я. Корчак і мати Марія, А.Д. Сахаров і О.І. Солженіцин важать значно більше, ніж наймасовіші політичні партії. Сама особистість у її монадному здійсненні набуває функції автопортрету людської спільноти" [16, c. 29].
Останнє зауваження принципово важливе. Риси якісно визначеної ментальності - це риси головних дійових осіб історії - своєрідний автопортрет нації. Важливо тільки визначитися з цими особами, які уособлюють ідеал народу в уявленні самого народу. Свідомість пересічного громадянина утримує кілька (у найкращому випадку) таких імен, зазвичай це персонажі, зображені на гривнях. Велику справу роблять видавці, які започатковують різні біографічні словники і довідники про славетних українців. Але ще більше необхідна найширша популяризація історичної (та й сучасної) української персоналістики, вкорінення у свідомості українських громадян імен-символів, імен, саме звучання яких викликало б почуття гордості від належності до великого народу.
Ментальні характеристики відчутно забарвлені регіонально. Різні регіони України відрізняються один від одного не тільки історією, а й, що у даному випадку важливіше, сучасним економічним, культурним, соціально-політичним становищем, тому вважається недоречним вести мову про якийсь загальноукраїнський менталітет (хіба що у проективному сенсі). Він розпадається на регіональні менталітети (у просторовому розумінні) і на менталітети соціальних груп (у плані соціального розшарування). Але і це може бути ефективно використане у справі формування особистісних якостей. Треба вкорінювати розуміння того, що багатоманітність і своєрідність різних регіонів - запорука сили і стійкості України ("Ми - різні, і усі ми - діти України"). Для розвиненої людини очевидно, що мертвуща уніфікація - шлях у прірву. Особистість має усвідомити, що держава створює для неї всі умови для неутисненого і вільного розвитку незалежно від її етнічної приналежності або місця мешкання ("Україна - наш спільний затишний дім").
Саме регіональні та стратифікаційні (субкультурні) форми ментальності є найважливішими і визначальними у поведінці особистості, тому що остання у своєму повсякденному житті спочатку сприймає себе як члена певної частини соціальної структури (верства, професійна група), потім - як мешканця конкретного регіону і тільки після цього - як представника українського народу.
Якщо перші щаблі ментальної ієрархії так чи інакше наявні в усіх українських громадян (менталітет львів'янина, одесита, донбасівця, харків'янина тощо), то формування загальноукраїнської ідентичності (з відповідними ментальними характеристиками) - завдання на перспективу. Можна припустити, що загальноукраїнського менталітету як сталого явища в соціально-історичній реальності ще не існує (або ж він існує на сторінках наукових часописів і досліджень, у промовах державних діячів, і це, очевидно, теж крок до дефрагментації менталітету, до громадянської консолідації).
Критично розглянувши існуючі погляди на походження і сутність менталітету, а також репрезентовані підходи до української ментальності, можна зробити наступні висновки.
Менталітет виступає складним духовним феноменом гетерогенної природи, у якому водночас репрезентовані інтелектуальні, усвідомлювані, а також емоційні, мало- чи зовсім неусвідомлювані аспекти. Характерна риса менталітету - його темпоральність, ситуативність, зумовленість соціальним середовищем, субкультурною і територіальною специфікою. Саме у цьому відношенні можна вести розмову про стійкість (усталеність) ментальних структур.
У той же час немає серйозних підстав вести розмову про наскрізну - через століття - непохитну спадкоємність ментальних проявів того чи іншого народу. Такі прояви важко зафіксувати, взагалі важко довести надісторичну (тим більш генетичну) природу ментальних феноменів. Вони виникають, породжені конкретним збігом соціальних факторів. Причому ментальні феномени мають багато спільного у подібній обстановці незалежно від етнічної приналежності - взяти хоча б ідентичні риси менталітету представників тих чи інших професій, вікових груп, мешканців регіону.
Отже, категорія менталітету нагально потребує демістифікації, навіть "десакралізації", але й певного виправдання, неупередженого обгрунтування (вільного від зайвого метафоризування та відвертих фантазій).
Автор статті виходить з того, що усталеного, реально існуючого загальноукраїнського менталітету внаслідок дії багатьох чинників ще не склалося. Він існує як певна проективна можливість, нерозгорнута потенційність. Становлення української особистості має виступити чинником дефрагментації української ментальності. При цьому у виробленні стратегії особистісного формування слід свідомо та рішуче долати існуючі в ментальному ландшафті елементи фобій, рештки всіляких комплексів меншовартості, історичної скривдженості тощо.
Позитивна програма відродження і "оздоровлення" (хоча доцільніше вести розмову саме про формування) українського менталітету обов'язково мусить враховувати важливі особливості українського минулого (колишню роз'єднаність українського народу, його перебування у різних державних утвореннях, регіональні та місцеві особливості тощо) і бути спрямованою на суспільну консолідацію, формування громадянської гідності та патріотичних чеснот. Для виконання завдань творення ментального середовища новітньої української державності в особистісному вихованні слід велику увагу приділити відновленню (або знов-таки формуванню) історичної пам'яті, використанню доробку історичної персоналістики, широкій популяризації імен славетних українців.
Наприкінці підкреслимо, що менталітет існує у трьох визначально важливих вимірах, які треба враховувати у світлі завдань формування особистості.
По-перше, менталітет репрезентований у вимірі наукової картини світу, а саме як штучно сконструйоване поняття на кшталт веберівського ідеального типу, який не має емпіричного прообразу. В цьому відношенні треба розробляти моделі змісту і структури менталітету сучасної особистості, робити ці моделі надбанням освітян, виробляти відповідні технології практичного впровадження тих чи інших проективних інновацій у формування особистості.
По-друге, менталітет існує у вимірі ідеології, де він став ідеологічним знаряддям, ідеологемою. У цьому відношенні категорія "менталітет" повинна досить активно використовуватися для обгрунтування завдань громадянської консолідації, доведення того, що народ має глибокі і поважні традиції терпимості й працьовитості, зваженості й поваги до приватної власності, індивідуалістичні риси й естетичну витонченість тощо. Тим самим ідеологія може стати в пригоді у справі спрямування ментальних потоків у бажане русло розвитку.
По-третє, у вимірі свідомості, у вигляді уявлення українців про самих себе. Тому вплив українського менталітету на формування особистості треба розглядати у ракурсі ідеологічного тиску і засвоювання масових уявлень індивідом протягом процесу соціалізації.
Ми виходимо з принципової можливості й необхідності активної політики виховання відчуття приналежності українських громадян до історії та культури, формування ментальних засад консолідації громадянського суспільства в Україні, дбайливого збереження всього того, що складає духовну спадкоємність народу і може вважатися справжнім уособленням кращих рис національного менталітету. Багато в чому цей менталітет може бути відповідним чином реконструйований, відтворений, в тому числі через посередництво освітянської політики (принаймні у тих його рисах, які концентрують уявлення народу про цінність праці, про справедливість, про життєві цінності тощо). Іншими словами, у ракурсі становлення особистості менталітет треба розглядати як феномен динамічний і гнучкий, як перспективний об'єкт виховного й ідеологічного впливу.